Всі ці концепції мали підґрунтя в реальному житті.

Так, різким дисонансом для пануючої в ХІХ ст. доктрини прозвучали в останній третині століття виступи так званих заперечувачів міжнародного права. Більшість з них були німецькими авторами. Філософську основу їх поглядів склало неогегельянство, точніше – викривлене і достатньо довільно витлумачене вчення Гегеля про державу і зовнішнє державне право . серед „заперечувачів” найбільш відомі А. Лассон, брати Філіп і Альберт Цорн. Перший із них опублікував в 1872р. під впливом перемоги над Францією книгу „Принципи і майбутнє міжнародного права”. Держави, пише Лассон, не можуть бути підкорені єдиному „правлячому закону”, оскільки це суперечить їх життєвому принципу і свободі. Як суверенні особистості держави існують лише для самих себе і заради себе, „що держава може робити чи повинна робити, знає тільки вона сама” [6;134].

Аналогічною була і позиція братів Цорн. Із гегелівської ідеї зовнішнього державного права вони робили висновок про його примат, перевагу над правом міжнародним. На їх думку це взагалі не право, а лише мораль.

У Росії в кінці ХІХ ст. склалося 7 основних теорій про сутність міжнародного права: 1) теорія права міжнародного управління; 2) теорія міжнародної охорони прав; 3) теорія „права людства”; 4) різні варіанти теорії міждержавного права; 5) теорії, які поширювали міжнародне право на держави і на індивідів; 6) теорії „між владного права” і 7) теорії „націоналізації” міжнародного права.

Аналізуючи основні правові результати розвитку так званого „класичного” і по суті європейського міжнародного права, можна з упевненістю сказати, що за цей період з”явилася низка основних правових норм і принципів міжнародного права. До таких принципів належать: принцип територіального суверенітету, який забезпечує виключний контроль і юрисдикцію держав в межах власної території, свобода відкритого моря, норми про імунітет держави від юрисдикції іноземних судів, норми про дипломатичні та консульські відносини, договірне право, право про дипломатичний захист іноземних громадян та їх майна і про нейтралітет.

Головна особливість класичного міжнародного права полягає у тому, що воно не накладає ніяких обмежень на права держав застосовувати силу та іти на війну, які вважаються атрибутом суверенітету та рівноправності держав. Крім того, вважалося, що суверенітет можна набути над територією, яка нібито нікому не належить. Необмежене право на застосування сили відбивалося також у доктрині інтервенції, прихильниками якої були Віторіа, Джентілі та Гроцій. Така інтервенція мотивувалася релігійними міркуваннями. Після Тридцятирічної війни на зміну прийшла практика більш загальної політичної інтервенції.

У ХІХ ст. принцип невтручання набув загального визнання, але він характеризувався певними винятками, зокрема правом інтервенції, яке ґрунтується на угодах і на засадах самозахисту та самозбереження. Така теорія була пов”язана з ідеями політичної лібералізації та концепцією основних прав людини. Адже держави для виправдовування інтервенції все більше посилалися на гуманітарні підстави. Ця практика висвітлила нову тенденцію в офіційних підставах, на які за тих часів посилались держави, щоб виправдати інтервенцію, але не нову форму звичаєвого міжнародного права. В дійсному житті, здійснюючи інтервенцію до іншої країни з нібито гуманітарною метою, держави переслідували власні цілі.

Ідея про мирне врегулювання спорів через переговори, примирення, посередництво або арбітраж як нормативна концепція розвивалась від Вестфальського миру, хоча її витоки набагато старіші. Проте розвиток цієї ідеї залишився обмеженим двосторонніми угодами та спорами другорядного політичного інтересу.

Одним із аспектів цього періоду, який заслуговує на увагу, є заборона работоргівлі. Так, після прийняття внутрішньодержавних заходів в 1814р. в Сполученому Королівстві було укладено перший міжнародний договір з осудом работоргівлі – між Францією та Британією. Цей принцип було підтримано на Віденському конгресі 1815р. та інших багатосторонніх договорах і нарешті затверджено всебічним Генеральним актом Брюссельської конференції 1890р. про африканську работоргівлю [8;51]. Цей акт передбачав заходи військового та правового характеру для припинення работоргівлі, хоча внутрішнього рабства це не стосувалося.

Гуманізація міжнародних законів і звичаїв війни розпочалась укладенням військовими керівниками воюючих сторін угод, які стосувались полонених, поранених і хворих і захисту воєнних госпіталів. Женевська Конвенція 1864р. визначила функції відносно до країн, які приєднались до Конвенції Міжнародного комітету Червоного Хреста, заснованого як приватна юридична асоціація відповідно законів кантону в 1863р. далі була Петербурзька декларація 1868р. про заборону використання малих вибухових снарядів.

Таким чином, у ХІХ ст. з”являються також перші зачаткові форми міжнародного співробітництва. Адже комерція потребувала інтернаціоналізації річок та створення комісій з міжнародних річок, зокрема Рейну (1831-1868), Шельди (1838-1868) і Дунаю (1856-1865). Крім того, розвиток техніки, зв”язку і комерції підготував шлях до міжнародних адміністративних союзів з правосуб”єктністю, яка мала певні обмеження щодо здійснення окремих функцій. До них, зокрема, належать Геодезичний союз (1864), створений з метою проведення геодезичних знімань, Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874), Бернське бюро з захисту творів літератури та мистецтва (1886).

Проведення наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття конгресів та мирних конференцій, число учасників яких з кожним наступним разом зростало, свідчило про те, що міжнародне право, хоча і європейське за походженням, поступово рухалося в напрямку всесвітньої системи.

Висновки

Отже, проаналізувавши все вищевикладене, можна зробити висновок, що в цей період вчені-теологи формулюють концепцію публічного права, засновану на положеннях природного права, в основі якого лежить божественний