Французька революція сприяла також утвердженню принципу свободи річкового торгівельного судноплавства, розвитку інституту прав людини, значна увага в цей період приділялася статусу іноземців. А право притулку стало істинним правом політичного притулку. Щодо інституту права війни, то тут істотних змін зазнали статус комбатантів, інститут військової окупації, мали місце новели в сфері регулювання морської війни, режиму нейтралітету.

Вступ союзних військ у 1812 році до Парижа завершив розгром наполеонівських військ і призвів до зречення французького імператора від престолу і воцаріння у Франції Людовіка XVIII. Між союзними державами і Францією було укладено перший мирний Паризький трактат 1814р., на підставі якого договірні держави згодилися скликати конгрес у Відні для остаточного визначення територіальних претензій. Підсумковий, або Головний акт Віденського конгресу був підписаний 29 травня (9 червня) 1815р. Конгрес доповнив переважаючий з середини XVII ст. принцип політичної рівноваги принципом легітимізму. Замість невтручання, проголошеного французькою революцією в якості принципу міжнародного права, на перше місце висувалась інтервенція для здійснення реакційних цілей священного союзу. Перекраявши політичну карту Європи, Віденський конгрес зачіпив багато питань утворення нових держав. Так, було проголошено Нідерландське королівство, німецькі держави і частина австрійських володінь відійшла до Німецького союзу. Значна увага на конгресі була зосереджена на питаннях утворення нових держав, „вільних міст” (Краків), статусу постійного нейтралітету (Швейцарія).

Отже, ті інститути, які були створені у Відні в 1815 році, пізніше були покладені в основу багато численних багатосторонніх конвенцій, які регулювали судноплавство по міжнародних ріках, Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961р.).

З точки зору значимості в історії міжнародного права Паризький конгрес 1856 року розглядають мало не наступним по важливості після Вестфальського і Віденського конгресів. І це не випадково, оскільки Паризький конгрес „виявився вихідним пунктом періоду європейських міжнародних відносин”. А це не могло не відбитися і на розвитку міжнародного права. Паризьким конгресом були затверджені положення Віденського трактату, які мали б застосуватися до Дунаю та його приток. Спеціальний розділ трактату говорив про режим Чорноморських проток і передбачав відновлення Лондонської конвенції від 13 липня 1841 р., яка встановила міжнародну регламентацію проток. Чорне море було оголошено нейтральним та передбачена демілітаризація Аландських островів.

Отже, розвиток міжнародного права у другій половині ХІХ ст. відбувався в ту епоху, коли світ вступав в період імперіалізму, і це не могло не відбитися і на основних тенденціях, які пронизували міжнародне право в той час. З одного боку, спостерігались інтеграційні процеси в міжнародному житті, які знайшли втілення в ряді адміністративних міжнародних союзів, багатосторонніх угодах. З іншого боку, все помітніше вимальовувалися колоніалізм і мілітаризм. Це і проявилося на Берлінському конгресі 1878р. прийнятий на цьому конгресі трактат, на відміну від попередніх, не приніс нічого нового в міжнародне право, не утворив нових міжнародно-правових інститутів, якщо не рахувати колективного визнання незалежності Сербії, Чорногорії і Румунії. Також утверджувався обов”язок забезпечити захист прав людини від дискримінації. При цьому Берлінський конгрес обмежував Болгарію лише областями на північ від Балканського хребта.

Періоду „класичного” міжнародного права поклали край дві Гаазькі мирні конференції 1899 і 1907 років. У першій конференції взяли участь 26 держав – практично всі незалежні країни того часу. Вона отримала назву „мирної”, оскільки офіційним її завданням було обмеження озброєнь і забезпечення миру. Однак незабаром виявилися істотні суперечності між офіційно проголошеними цілями учасників конференції і фактичними результатами. Досвід конференції 1899р. був врахований при проведенні наступної, Другої конференції миру 1906-1907рр., скликаної з ініціативи США і Росії. На цей раз учасники зосередили свою увагу лише на юридичних питаннях права війни.

Перша Гаазька конференція миру в історії міжнародного права має етапне значення, оскільки вперше до порядку денного міжнародного форуму було включено питання про роззброєння. Підсумком конференції було підписання трьох конвенцій, що склали заключний акт конференції: про мирне розв”язання спорів; про закони і звичаї сухопутної війни; про застосування Женевської конвенції про поранених і хворих (1864р.) до морської війни. Крім того, було прийнято три декларації, що стосувалися обмеження воєнних дій. Проте кардинальне розв”язання проблеми роззброєння відкладалося до кращих часів, хоч такий намір і висловлювали організатори конференції.

Підсумки роботи другої мирної конференції були виражені у кодифікації і розвитку лише законів і звичаїв війни, знову практично не зачепивши питань роззброєння. У результаті Гаазька конференція миру 1907р. прийняла 13 конвенцій, одну декларацію і Заключний акт. В сукупності зазначені документи охопили досить широке коло питань і можуть бути розділені на дві групи: 1) правове регулювання мирного вирішення міжнародних спорів; 2) порядок відкриття військових дій, правове регулювання сухопутної війни і правила ведення війни на морі.

Аналізуючи прийняті другою Гаазькою конференцією миру документи, слід зазначити, що основні норми першої Гаазької конференції миру були відтворені у відповідних конвенціях 1907р., забезпечивши наступність міжнародно-правових ідей і норм, які були закладені в них російськими юристами-міжнародниками.

Проте обидві конференції не звернули належної уваги на дійсні витоки значних напруженостей у світі, а тому виявилися нездатними запобігти початку першої світової війни. До того ж із порядку денного конференції була виключена проблема колоніалізму. Крім того, врешті-решт був узгоджений компроміс щодо врегулювання конфліктів шляхом обов”язкового арбітражу, на чому наполягала Британія і Франція, залишивши за країнами право самим визначати питання, які передавати арбітражу на вирішення.

Серед інших інститутів міжнародного права кінця ХІХ – початку ХХ ст. певне значення мають міжнародні договори про протекторат: