другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про цивільні і політичні права, спрямований на відміну смертної кари від 15 грудня 1989 р.
Цілі ООН, перелічені у ст.1 Статуту ООН, полягають серед інших “… в заохочувані та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, без різниці раси, статі, мови і релігії…”[с.295, 6]. Також в Статуті ООН відображено, що ООН сприяє загальній повазі і додержанню прав людини й основних свобод для всіх, без різниці раси, статі, мови і релігії, а всі члени ООН зобов’язуються вдаватися до спільних і самостійних дій в співробітництві для досягнення цих цілей.
Дуже важливе значення у розробці міжнародних стандартів має Загальна Декларація прав людини. положення цього документу підпадають під дві головні категорії:
вона містить положення, які викладають те, що згодом стане відомим як громадянські та політичні права. Вони забороняють рабство, нелюдське поводження, безпідставний арешт і безпідставне втручання в особисте життя, а також дискримінацію на підґрунтя раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження тощо;
група положень Декларації стосується того що згодом стало відомим як економічні, соціальні та культурні права: прав на соціальне забезпечення, на працю і справедливі та сприятливі умови праці, на адекватний рівень життя, на освіту тощо.
04.11.1950 року Комітет міністрів Ради Європи прийняв Європейську Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, що набрала чинності у 1953 році. Конвенція захищає тільки громадянські і політичні, а не соціально-економічні права. Дана Конвенція є юридично обов’язковою і тому вона докладніше, ніж Загальна Декларація проголошує певні права. Конвенція проголошує:
зобов’язання поважати права людини (ст.1);
право на життя (ст.2);
заборона катування (ст.3);
заборона рабства та примусової праці:
ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані;
ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю;
право на свободу та особисту недоторканість;
право на справедливий судовий розгляд;
ніякого покарання без закону;
право на повагу до приватного та сімейного життя;
свобода думки, совісті і віросповідання;
свобода вираження поглядів;
свобода зібрань та об’єднання;
право на шлюб;
право на ефективний засіб правового захисту;
заборона дискримінації;
відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації;
обмеження щодо політичної діяльності іноземців;
заборона зловживання правами;
обмеження у застосуванні обмежень на права [ст.1–18,5].
Що стосується соціально-економічних прав, то в рамках ради Європи також була прийнята у 1961 році Європейська соціальна Хартія, яка передбачає для своєї імплементації тільки систему доповідей держав-учасників, які розглядаються спеціально створеним для цього Комітетом експертів. Статті Європейської Конвенції сформульовані у формі зобов’язань держав і безумовних прав індивідів. Статті хартії мають умовний характер. Можна сказати, що стосовно громадянських і політичних прав, дійсно, йеться про їх міжнародний захист, а у випадку соціально-економічних прав можна говорити про міжнародне співробітництво у сфері заохочення і розвитку поваги до цих прав. Частина перша Хартії розглядається як декларація мети. Статті Хартії не можуть застосовуватись судовими органами. Тут проголошено, так би мовити, певний ідеальний соціально-економічний стан, досягнення якого продекларовано державами. Пізніше ця Хартія була переглянута у Страсбурзі в 1996 році. У рамках цієї Хартії розроблені міжнародні стандарти соціально-економічних прав громадян не забезпечуються відповідними заходами та механізмами. Ці права залежать від соціально-економічного розвитку країни, стабільності її політичних процесів, розвитку внутрішнього законодавства [с.34,9].
До Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини були прийняті також протоколи, в яких зазначалися також такі права як захист права власності; право на освіту; право на вільні вибори; заборона ув’язнення за борг; свобода пересування; заборона вислання громадян; заборона колективного вислання іноземців; скасування смертної кари; право на оскарження у кримінальних справах; відшкодування в разі незаконного засудження; право не бути притягнутим до суду або покараним двічі; рівноправність кожного з подружжя.
У Міжнародному Пакті про економічні, соціальні і культурні права закріплені наступні міжнародні стандарти прав людини і основних свобод:
рівне право для чоловіка і жінки;
право на працю, яку вільно обирає людина;
право на сприятливі умови праці (винагороду, просування по роботі, відпочинок тощо);
право створювати профспілки, які можуть утворювати національні федерації;
право на страйки;
право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування;
основний осередок суспільства – сім’я;
право на достатній життєвий рівень;
право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я;
право на освіту;
право на участь у культурному житті тощо.
Положення міжнародного пакту про громадянські і політичні права:
всі народи мають право на самовизначення. Вони вільно встановлюють свій політичний статус і забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток;
всі народи вільно розпоряджаються своїми природними багатствами і ресурсами;
право на життя є невід’ємним;
заборона рабства;
заборона дискримінації дітей;
заборона втручання в особисте і сімейне життя;
свобода думки, совісті, релігії, поглядів;
та інші.
Слід сказати, що у цих Пактах не були перелічені всі основні права і свободи людини, наприклад, у них зовсім не згадувалося право на недоторканість майна.
До Пактів були прийняті два факультативних протоколи. В другому факультативному протоколі, зокрема, йдеться про відміну смертної кари. Ні одна особа, яка знаходиться під юрисдикцією держави учасниці цього протоколу, не піддається смертній карі [ст.1, 4]. Відповідно кожна держава-учасниця повинна приймати всі необхідні заходи для скасування смертної кари в рамках своєї юрисдикції. Цей протокол набув чинності лише для 29 держав і вступив в силу 11 червня 1991 року.
Слід зазначити, що на регіональному рівні, крім Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, можна визначити ще й інші регіональні договори про права людини, які менш ефективні: Американська конвенція з прав людини 1978 р., Американська Хартія про права людини і народів 1981