У багатьох своїх статтях обидва Пакти дотримуються Загальної декларації 1948 року, але ще й передбачають механізми спостереження, які, однак, є вельми слабкими. Єдиним обов’язковим механізмом за цими Пактами є система доповідей, відповідно до якої держави повинні подавати доповіді про ситуацію щодо прав людини у країнах кожні 5 років.

На мій погляд, потрібно зупинитися на деяких характеристиках міжнародних стандартів прав людини, які є загальними, тому що значна кількість держав закріпила їх у своїх внутрішніх законах. Загальна декларація містить положення, що всі люди народжуються рівними у своїй гідності та правах [с. 19, 7]. Дане положення притаманне всім людям, що живуть на планеті Земля. Крім цього, визнання рівних та невід’ємних прав всіх її жителів є основою свободи, справедливості та загального миру. І дійсно, рівність людей не залежить ні від часу, ні від місця, ні від обставин. Міжнародне право затверджує рівність всіх людей.

Принцип рівності стає справді одним з основних в галузі захисту прав і свобод людини. Статті 1 і 2 Пакту про громадянські та політичні права проголошують рівність всіх людей незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або інших обставин. Тобто, дискримінація за цими ознаками не допускається.

Обмеження рівноправності можуть бути встановлені, але тільки виключно законом. Визнання цього в міжнародному праві покликано запобігти на внутрішньодержавному рівні зловживання з боку органів влади на різних рівнях через надання привілеїв тим групам населення, за якими право на окреме заступництво не є загальновизнаним. Будь-яке надання привілеїв поза межами закону означає довільне присвоєння додаткових благ, а це суперечить принципу рівноправності.

Щодо міжнародних пільг та привілеїв, то не вважається дискримінацією і надається особливе заступництво вагітним, матерям-годувальницям (Конвенція про охорону материнства 1952 р.), біженцям (Конвенція про статус біженців 1951 р.), дітям та підліткам (Конвенція про права дитини 1989 р.), жертвам тортур (Конвенція проти тортур 1984 р.), розумово-відсталим особам (Декларація ООН про права розумово-відсталих осіб 1971 р.), інвалідам (Декларація ООН про права інвалідів 1975 р.) тощо.

На сьогодні склалися міжнародні стандарти прав людини. Відступати від них не можна. Основним завданням сьогодення є впровадження цих стандартів у життя.

Розділ ІІ. Діяльність міжнародних інституцій з захисту прав людини і основних свобод.

Головними міжнародними інституціями є: Генеральна Асамблея ООН; Економічна і Соціальна Рада ООН (ЕКОСОР), Комісія з прав людини, Підкомісія, комітет з прав людини тощо.

Згідно із ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея ООН організовує дослідження і робить рекомендації з проблем прав людини. Важливим у цьому зв’язку органом є Економічна і Соціальна Рада ООН, яка складається з 54 членів, обраних Генеральною Асамблеєю. Відповідно до ст. 62 Статуту ЕКОСОР уповноважена робити рекомендації з проблем прав людини, підготовляти проекти конвенцій і скликати міжнародні конференції з прав людини. Вона заслуховує звіти багатьох органів.

У 1946 р. ООН створила Комісію з прав людини – допоміжний орган ЕКОСОР, до складу якого входять нині 43 представники держав-членів. Комісія проводить дослідження та підготовляє проекти конвенцій з метою імплементації ст. 55 і 56 Статуту ООН. Протягом перших 20 р. свого існування вона не мала повноважень розглядати скарги, які надходили до Генерального Секретаря ООН. На фоні ситуації в Південно-Африканській Республіці у 1967 р. вона була уповноважена аналізувати інформацію про грубе порушення прав людини. Таким чином була створена підстава для громадянських розслідувань порушень прав людини у конкретних державах, чи то на підставі ad hoc, чи то шляхом створення постійної робочої групи.

Ще одна резолюція ЕКОСОР, ухвалено в 1971 р., уповноважувала Підкомісію з запобігання дискримінації та захисту меншин призначити робочу групу для розгляду заяв осіб, які свідчитимуть про постійний характер порушень прав людини. Відтоді Комісія з прав людини має право розглядати такі скарги та робити рекомендації. Але Комісія мало користувалася цими повноваженнями. Важливо зазначити, що процедура стосується не окремих порушень, а ситуацій, хоча й застосовується до всіх держав і всіх прав, перелічених у Декларації 1948 р. Процедура у значній мірі є неефективною; розслідування відбувається неофіційним шляхом і закінчується звітом до Підкомісії. Повноважень на примусове забезпечення комісія з прав людини не має; вона може лише робити рекомендації і не має права на в’їзд на територію, про яку йдеться, або заслуховувати свідків. Отже, фактично ця комісія, є рекомендаційним органом і не може через обмеженість повноважень реалізувати в життя певних функцій, чітко забезпечити механізм захисту прав. ООН має Центр прав людини, який розташований у Женеві.

Цей Центр складає 50 експертів, а бюджет його лише 11 млн. доларів США (0,7% бюджету ООН). Генеральна Асамблея ООН також у 1993 р. створила посаду Верховного Комісара з прав людини. Щодо цієї посади, то існують певні дискусії, оскільки виходячи з певної резолюції Верховний Комісар зобов’язаний виконувати ряд обов’язків, які на мій погляд неможливо виконати, оскільки це досить масштабні обов’язки. До них (обов’язків) віднесено:

1) Діяти у рамках Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини, інших міжнародних документів з прав людини та міжнародного права, включаючи зобов’язання, в цих рамках, поважати суверенітет, територіальну цілісність та юрисдикцію держав, з метою сприяння загальній повазі до всіх прав людини та їхньому дотриманню, визначаючи, що в рамках цілей та принципів Статуту, сприяння всім правам людини та їхній захист є законною турботою міжнародного співтовариства.

2) Діяти на підставі визнання, що всі права