людини – громадянські, культурні, економічні, політичні та соціальні – є загальними, неподільними, взаємозалежними та взаємопов’язаними і що, неодмінно зважаючи на важливість національних і регіональних особливостей та різних історичних, культурних і релігійних підґрунть, сприяти всім правам людини та захищати їх є обов’язком Держав;
3) Визнавати важливість сприяння збалансованому та стальному розвитку для всіх людей та забезпечення права на розвиток відповідно до Декларації про право на розвиток.
Відповідно також до міжнародних інституцій відносять Комітет з прав людини. У першому факультативному протоколі до Міжнародного такту про громадянські і політичні права зазначено, що даний комітет приймає і розглядає повідомлення від підпадаючих під юрисдикцію його осіб, які стверджують що вони є жертвами порушень даною державою-учасницею якихось з прав, викладених у Пакті. Особи можуть подавати на розгляд Комітетові письмові повідомлення про порушення свого права, якщо вони використали всі наявні внутрішні засоби права захисту [ст. 2, 2]. Комітет з прав людини може неприйняти повідомлення, якщо воно є анонімним, або яке, на його розсуд, являє собою зловживання правом на подання таких повідомлень. Комітет доводить кожне подане повідомлення до відома держави-учасниці Протоколу, яка порушує якесь із положень Пакту. Держава, що одержала оповіщення, протягом 6 місяців подає Комітетові письмове пояснення чи заяви на висвітлення цього питання і будь-яких заходів, які могли бути вжиті цією державою. Комітет з прав людини не розглядає повідомлень поки не переконується що:
це ж питання не розглядається згідно з іншою процедурою міжнародного розгляду чи врегулювання;
дана особа вичерпала всі допущені внутрішні засоби захисту прав. [ст. 5, 2]. Повідомлення розглядаються Комітетом в закритих засіданнях. Комітет надсилає свої міркування державі-учасниці і особі. Щорічно Комітет з прав людини розглядає 1000 скарг, проте з них реєструється лише 40-50.
До складу Комітету увійшли 18 членів, обраних державами-учасницями. Їх було обрано персонально, не як представників урядів, і цим Комітет відрізняється від Комісії ООН з прав людини.
Від 1987 р. діє Комітет з економічних соціальних та культурних прав, складений з 18 незалежних експертів, підпорядкованих ЕКОСОР. Комітет готує “Загальні зауваження” та обмінюється думками загального характеру щодо конкретних прав, перелічених у конвенції.
На основі Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод нині діє Європейський Суд з прав людини та Європейська Комісія з прав людини. За допомогою Суду здійснюється контроль виконання вимог Конвенції та їх відповідність з внутрішнім законодавством держави. Суд розглядає індивідуальні скарги, в яких відповідачем виступає держава. Але для цього потрібним є визнання державою-учасником юрисдикції Суду. Якщо таке визнання сталося, то рішення Суду є обов’язковим для виконання. З цього приводу не можна розглядати Суд як “квазісудовий” орган, як це пропонують деякі автори. Цікавим постає питання про визнання практики Суду як джерела права або обов’язкових роз’яснень для країн-учасниць. Відповіді на це питання поки що не знайдено, але пропонувалось надати їм статусу роз’яснень, які б згадувалися у рішенні (але не клалися в їх основу), і то на рівні вищої судової інстанції країни-учасниці. Слід сказати, що на цей час така пропозиція привертає увагу, тому що посилання на рішення Європейського Суду потребує дуже високого рівня кваліфікації суддів. Важливу роль у діяльності Суду відіграють прецеденти. Європейський Суд виробляє власну систему захисту прав людини, яка побудована на тлумаченні Конвенції, тлумаченні положень внутрішнього законодавства держав-учасниць, з приводу яких виникла скарга, і на власних судових рішеннях. Ця система розвивається, і хоча Протокол № 2 наділяє Європейський Суд з прав людини достатньо обмеженою консультативною компетенцією, в майбутньому він цілком ймовірно може перетворитися на “четверту судову інстанцію” для країн-учасниць [с.36,9]. Слід сказати, що Європейський Суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту. Суд не розглядає анонімних заяв, або в свою чергу порушує питання, що вже було розглянуто. Зауважимо, що такою ж компетенцією наділений і комітет з прав людини. Суд проводить відкриті слухання, якщо не вирішить інше. Остаточне рішення Суду надсилається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням (Комітет Міністрів – це політичний орган, який нагадує Генеральну Асамблею в ООН). Суд може, на запит Комітету Міністрів, надавати консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї. Такі висновки не поширюються на питання, які стосуються змісту чи обсягу прав і свобод, визначених у розділі І Конвенції та протоколах до неї, або на будь-яке інше питання. Консультативні висновки Суду можуть бути умотивовані.
Також на європейському рівні діє Європейська Комісія з прав людини, до складу якої входять особи, обрані Комітетом Міністрів Ради Європи. Комісія заслуховує скарги на держави-учасниці Конвенції, які звинувачуються у її порушенні. Звертатися із заявами про порушення прав людини може і будь-яка інша держава-учасниця конвенції, хоча це буває доволі рідко. І як у всіх випадках, заяви приймаються лише тоді, коли вже вичерпані всі внутрішні засоби правового захисту. Прийнявши скаргу, Комісія розглядає її, але перш за все намагається знайти рішення спору на дружній основі. Якщо це не вдається, Комісія робить грунтовну доповідь за справою, яку надсилає до Комітету Міністрів. Якщо справа не передається до Суду, Комітет Міністрів може більшістю в 2/3 голосів прийняти рішення про існування порушення Конвенції і зажадати від держави-порушниці виправити ситуацію.
На світовому рівні міжнародний захист прав людини ще й досі залишає бажати кращого і досягти загальної