Тема: Міжнародно-правовий механізм захисту прав людини і основних свобод

Людство з найдавніших часів почало боротися з різними порушеннями прав і основних свобод людини і розробляти механізми захисту їх.

Концепція прав людини має динамічний характер і здатна змінюватися і розширюватися, про що свідчить історія. Проте сутність концепції, а саме: кожна людина має певні невід’ємні та юридично забезпечені права, які захищають її від втручання держави та зловживання владою з боку урядів, - залишається незмінною.

На жаль, розгляд проблеми прав людини плутає новий звичай посилатися на різні “покоління” прав людини (1-е покоління – громадянські і політичні права; 2-е – соціально-економічні; 3-е – права колективні). Відмінність між громадянськими правами у значенні свободи особи від втручання держави з одного боку, та соціальними правами у значенні прав вимагати від держави забезпечення можливості добробуту, приміром, правом на працю або правом на освіту, з іншого боку, нині є традиційною. Вони, як ми бачимо, є двома вельми різними видами прав. Третє покоління прав має включати право на мир, право на самовизначення, право на розвиток, права меншин тощо.

Концепція послідовних “поколінь” прав людини, які змінюють одна одну, є хибною, оскільки вона фактично руйнує концепцію прав людини як концепцію основних прав окремої людини. Більше того, стосовно так званого третього покоління прав людини незрозуміло, хто має бути суб’єктом, а хто об’єктом права на мир, права на чисте навколишнє середовище і таке інше. Ці проблеми, звичайно, є важливими, але поєднувати їх із розглядом прав людини недоречно. Доречним буде у даному випадку питання чи додаються або чи мають додаватися до прав людини інші права або цінності і чи мають права людини розглядатися разом із зобов’язаннями особи перед суспільством [с. 294, 6].

Доречність цього питання стає очевидною, якщо звернутися до проблем імплементації. Національні суди та міжнародні органи, які приймають обов’язкові рішення, спроможні ефективно захищати лише громадянські права як свободи від втручання держави. Коли йдеться про громадянські і політичні права, то є ймовірність, що вони будуть захищені, але коли мова заходить про соціально-економічні права, то тут уже стоїть питання в тому, чи зможе держава виділити певні ресурси і фінанси для захисту цих прав.

Правовим захистом прав людини і основних свобод є міжнародно-правові документи, конвенції, основними з яких є Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Конвенція про захист прав і основних свобод людини; Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього; Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти; Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства, Конвенція про примусову чи обов’язкову працю тощо.

Кожна держава світу, яка взяла на себе зобов’язання виконувати міжнародні конвенції, в тому числі й з прав людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Норми, що містяться в міжнародних документах обов’язкові для законотворчості розвинутих держав, тобто є міжнародними стандартами. Саме міжнародні стандарти складають об’єкт дослідження даної роботи. На думку С. Черниченка, міжнародні стандарти в галузі прав людини – це міжнародно-правові, тобто такі, що випливають з норм міжнародного права, обов’язків держави с.38, 10.

Предметом дослідження є відносини, які склалися у зв’язку з захистом прав людини і основних свобод. Ці відносини мають визначення у різних договорах, угодах, конференціях з прав людини і основних свобод.

Коли розглядати права людини як галузь сучасного міжнародного права, то можна твердити, що з одного боку, їх формують принципи та норми, які закріплюють основні і похідні права людини і тим самим визначають стандарти в демократії в міжнародній та національній системах, а з іншого – демократію не слід ототожнювати з правами людини с.116, 10.

У літературі існує точка зору, що “права людини” – це не що інше як гуманітарне право. З одного боку, дані права не обмежуються захистом прав індивіда, вони визначають характер міжнародного правопорядку та національних правових систем, а з іншого ж – головною особливістю міжнародного гуманітарного права є те, що норми, які його укладають, визначають права і обов’язки держав не тільки в їх відносинах між собою, а й в їх поводженні (відносинах) з людьми.

Загальновизнані норми прав людини притаманні як міжнародному, так і внутрішньодержавному праву. Вони відбивають історично досягнутий рівень демократії та гуманності суспільства на міжнародному та внутрішньодержавному рівні. Ні міжнародний договір, ні внутрішньодержавний закон не можуть обмежити права людини. Для обгрунтування такого статусу використовується концепція природних прав. Будь-який договір, що принижує права людини, буде визнаний недійсним за ст. 103 Статуту ООН.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що відносини між державами регулюються юридично. Головними в системі міжнородного права є норми, які обомувлюють права та обов’язки держав в їх відносинах. Що ж до “прав людини”, як галузі міжнародного права, то тут ми маємо справу з такою особливістю як норми та їх застосування державами у відносинах з людьми.

Мета дослідження: визначити засоби захисту прав людини і основних свобод в міжнародних відносинах. Відповідно до даної мети можна визначити його завдання: узагальнити правову основу стандартів прав людини і основних свобод; проаналізувати повноваження міжнародних інституцій щодо моніторингу дотримання державами прав людини і основних свобод в своєму внутрішньому правопорядку.

Дослідження