Хоч Жолкевскому не удало ся знищити козаччину до останку, як він задумував, проте лубенський погром усеж таки дуже придавив козаччину. Зігнано її з „волости", загорожено заставами довіз припасів на Запороже і законом сеймовим скасовано всі права війська козацького і його орґанїзацію. А що найгірше—і серед самої козаччини під впли. вом того упадку починаєть ся небезпечне роздвоєннє, внутрішня війна: частина більш смілива й безоглядна розпочинає боротьбу з частиною більш розважною, що хотіла піддобрити ся до правительства, аби вернути собі давні відносини. Се було продовженнє попереднього роздвоєння між Запорожцями та Наливайківцями, але тепер воно виливало ся в форми різші нїж перед тим, так що доходило до крівавих битв між ними, і одна сторона против другої шукала помочи навіть у польського правительства, просячи, щоб дало їм з своєї руки старшого. Поляки тїшііли ся з того—нехай мовляв козаки одні других погризуть, будуть покірнїйші. Але усобиця довго не трівала. Славний гетьман Самійло Кішка обеднав козаччину; рядом походів в 1599 р.—на море і на Молдаву підняв дух в козаччинї, а слїдом прийшли такі обставини, що й правительство мусїло звернути ся до козаків та попросити їх помочи.

Перед тим гетьмани козацькі, які настали по лубенськім погромі—Василевич, Нечковський, Байбуза, пильнували придобрити правительство до козаччини, добуваючи вісти про Татар; Польща не воювала нї з ким і козацької помочи не потрібувала. Але весною 1600 р господар Волохів мултянських (Валахії) Михайло зачіпив польського підручника, молдавського господаря Могилу—хотів забрати від нього Молдаву. Правительстео польське заходило ся боронити Могилу і покликало на поміч свому війську козаків. Самійло Кішка, котрого память народня знає тільки як героя козацького бунту на каторзі турецькій та визволення невіль-ників козаків з турецької неволї, варт далеко більшої памяти як зручний український політик, що добре оцінив хвилю і вмів її використати для того, щоб вернути козаччинї забране від неї по лубенськім погромі. Коли польський гетьман Замойский післав до козаків кликати їх в похід на Молдаву, Кішка пустив се поза ухо; підождав, щоб попросив сам король по тім, як їх на повне зни-щеннє засудив та за зрадників проголосив. Мусів король сам писати до тих зрадників. Кішка відповів, що рад служити—одначе йти не спішив ся. В польських кругах пішла горячка, шукали кого б до козаків післати, як їх до походу прихилити. Кінець кінцем Кішка дав знати королеви, що козаки підуть на війну тільки з тим, щоб з них знято засуд, невинно на них вложений,—вернено їм давнїйші вільности й права, та щоб захищено від усяких кривд, які дїють ся їм від старостів та урядників українських. Заявив одначе, що козаки йдуть в похід не чекаючи сповнення сих жадань, бо покладають ся на те, що король сї жадання сповнить. І справдї пішли в похід. Війна пішла досить легко, але вона ще не скінчила ся, як зачала ся нова, далеко тяжша—з Шведами в Ливонїї. Знов правительство польське мусїло просити козаків, щоб не відтягали ся й від тої нової війни. А Кішка знову повторяв жадання козацькі. І сойм сим разом видав закон, котрим уневажнив попереднє скасованнє козацтва, зняв з нього засуд і хоч з ріжними застереженнями і обмеженнями, таки привернув йому давнї права.

Се був дуже важний початок, і Кішка ужив всього свого впливу і впасти у козаків, щоб їх прихилити до участи в сїй далекій і неприємній для козаків війні та задержати їх у ній до кінця. Дуже тяжко приходило ся козакам воювати в тій далекій і спустошеній країні. Вони потратили людей, коней і всякий припас (людям місцевим при тім також дали ся сильно в знаки). Сам Кішка наложив головою, убитий при облозї міста Фелїна. Кілька разів потім зміняли ся гетьмани, не можучи вдоволити козаків в тих трудних обставинах,—але козаки таки витрівали в війні до кінця, щоб не вийти „з служби королівської та на тій підставі доходити ріжних прав і свобід для себе на Україні. І справдї потім, вертаючи ся на Україну по тій війні (1603), військо козацьке домагало ся, щоб його трактовано на рівні з польським і щоб на Україну не вводили польського війська; за свою службу козацтво хоче для себе повної свободи і прав шляхетських, і стає на ново господарем на Поднїпровю, як перед лубенським погромом. Повно в сучасних листах жалів шляхетських, що козаччина „бере гору" і своєволить, і нема на неї впину і ради.

Потім в осени 1608 р. здобули козаки Перекоп якимись хитрощами, розбили і спалили. На другий рік на 16 чайках пішли на устє Дунаю, попалили й пограбнли тамошнї міста: Ізмаїл, Кілїю, потім також Білгород, та не встигли забрати з собою здобич, бо сполошили їх при тім Турки. Нам сі згадки інтересні, бо свідчать про буйну тодішню енергію козацьку, що даючи ся в знаки сусідам, заразом ширила свобідний дух і волю також на Україні, ламаючи кайдани панської неволї.

За сї власне часи, коли само правительство польське заходило ся витягнути з України як найбільше козаччини,—нечувано зростає та величезна маса „непослушних" міщан і селян, і Україна східня, поднїпрянська й задніпрянська, козачить ся, виходячи з послушности панської, а сили козацькі зростають страшенно. Яворницький Д.І.; З української старовини: Альбом; Київ.: Мистецтво, 1991.

3. Устрій козацький

Устрій козацький