раз виратував військо козацьке від погибели і сим разом не допустив козакам розсипати ся: дав добру відправу Полякам, а потім, чуючи, що надтягає сам гетьман Потоцкий з новими силами, відступив на саме Дніприще й заложив тут новий табор на старих окопах, над старим річищем Дніпровим, де ще за давніх часів били ся козаки з старостою черкаським. Позиція була незвичайно добра, а Гуня ще так добре їі укріпив, що потім польські інжінери признавали, що позицію сю ніяк не можна було добути; хіба тільки голодом можна було виморити той табор, а не здобути. Се відступленнє з під Жовнина і оборона на Старці-Дніпрі записали Гуню на вічні часи між найславнїйшими проводирями козацькими.
Потоцкий обложив козацький табор, але побачив, що здобути його не можна, і розпочав переговори; Гуня відповів, що не від того аби мирити ся, але не так як під Кумейками, а з честю—щоб козакам вернено всі давні вільности. Умисно затягав переговори, сподіваючи ся, що прийдуть помочи, а Поляки постоявши, стратять охоту до війни. Пробував їх Потоцкий обстрілювати —терпіли. Задумав виманити з табору і почав нищити, палити сусідні околиці—козаки жалували ся, але таки терпіли. Зносили недостачу в поживі й припасі, сподіваючи ся полковника Филоненка, що віз до них всякий запас з-за Дніпра. Та спіткало їх нещастє: наскочив Филоненко на Поляків і хоч сам пробив ся, але з голими руками: весь обоз його попав в руки Полякам. Дуже се підрізало козаків і тепер вони вже на правду почали просити згоди у Потоцкого. Але той не мав тепер охоти багато говорити: козаки мусїли прийняти тяжкі постанови, що уложив на них сойм по торішнім повстанню. Одно що козаки вибороли собі своєю завзятою обороною на Старці: Поляки сим разом не жадали видачі проводирів -всім було пробачено, як що тільки не згинув в битві або в котрійсь різнї, що без милосердя задавали козакам польські вояки, де мали до того силу.
Аж тепер придушено козаччину. Зіставлено війська козацького всього кілька тисяч. Шість тисяч мало бути по закону, але й сього числа не додержувано, бо не вписувано на порожні місця, а крім того повписувано в реєстр богато некозаків, а Поляків. Виборну старшину скасовано, всіх старших настановляли впасти польські, і то полковників не з козаків, а з шляхтичів польських, і вся вища старшина була польська. Польські пани мали правити козаччиною. Мешкати козакам позволено тільки в староствах Черкаськім, Корсунськім і Чигиринськім. Всі не вписані в реєстр мали бути послушні панам і старостам.
Козаки попробували ще просити короля, щоб зняв ті тяжкі постанови, але се нічого не помагало. Ще якийсь час хвилювала ся ко-заччина, збирали ся купи, але по двох невдатних війнах не мали охоти до третьої. Потоцкий з військом стояв над душею і не було надії на успіх нового повстання. По тім як козацькі посли ні з чим вернули ся, при кінцї 1638 р. переведено нові порядки Наставлено війську козацькому нову старшину, замість старшого—комісара польського, полковниками самих „родовитих шляхтичів", з козаків тільки двох осаулівта сотників. Між ними опинив ся й Хмельницький—сотником чигринським. Відновлено Кодак: сам Конєцпольский вийшов туди з військом польським, вистояв там, поки скінчили замок, і поставив залогу; коменданту кодацькому наказано не пускати нїкого на Запороже, а хто б ішов самовільно—того смертю карати. На Запорожу мали чергувати ся два полки реєстрові, щоб стерегти Татар і не давати купчити ся на Низу своєвільникам. На волости розложено польське військо для постраху.
Сим разом Польща довгий час не зачинала нїяких воєн, не по-трібувала ані свого війська, ані козацького, і новий порядок, заведений законом 1638 р., могли перетримати цїлих десять лїт. Панам польським здавало ся, що се вояи вже на завсіди задавили „козацьку гидру". Аж тепер могло розвинути у всїй своїй пишноті панське хозяйство на Україні, приборкавши „непослушних". Тараненко М., Болтівець С. Та ін.; Українознавство: посібник; К.: КМІУВ, 1996.
Висновок
Існування Запорозької Січі, як цілком самостійної сили, було визнано в міжнародному світі. Кіш Війська Запорозького приймає представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Він укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їх коаліції. Військова сила запорожців та самобутня тактика ведення бою були добре відомі за межами України. Участь козацьких загонів у окремих військових кампаніях (як, наприклад, війська П. Сагайдачного у Хотинській війні 1621 р.) часто вирішували долю не лише окремої битви, а й взагалі існування тієї чи іншої держави.
У різні періоди свого існування Запорозька січ ніколи не була „ республікою в собі”. Всупереч існуючим політичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.
Чи має „запорожування” аналоги у світовій історії? Тут допоможуть пошуки подібних історичних обставин. Здається, найслушніше зіставити запорожців у Дикому Полі з їх заокеанськими сучасниками на Дикому Заході. (Перші англійські поселенці-піонери прибули в Північну Америку в 1620 р.)
Дійсно, і козацький, і переселенський рухи йшли із соціальних низів. Збурювані економічною експлуатацією, національними та релігійними переслідуваннями, вони були спрямовані проти феодалізму та абсолютизму. І козаків, і піонерів спонукали пошуки кращої долі. Вони прагнули триматися подалі од влади, бути там, де безвладдя, роздолля, воля. І ті, й другі осідали на повних небезпек окраїнних рубежах. Повні