План.

Держава як форма організації суспільства.

Ідея громадянського суспільства в історії філософсько-правової думки.

Основні риси громадянського суспільства.

Формування громадянського суспільства.

Держава, як відомо, постає насамперед формою організації суспільства, основним суб'єктом якого є людські індивіди. Від їхньої соціально-політичної, правової зрілості залежить сила і міць будь-якої держави, а правової у першу чергу, її буттєвість вимагає того, щоб громадяни були не тільки об'єктами владних розпоряджень, виконавцем існуючих у даній державі законів, але й свідомими суб'єктами власних прав, своїх повноважень, визначених як правовим законом, так і нормами загальнолюдської моралі. Тобто, щоб вони мали розвинену громадянську свідомість як умову і наслідок буття громадянського суспільства, уявлення про яке формується в органічному зв'язку з ідеєю правової держави.

Історично ідея громадянського суспільства сягає політично-правової думки античності, зокрема творчості Цицерона, коли закладались основи уявлень про громадянство. Термін «громадянське суспільство» пов'язаний із латинським словом ста (громадянин) у розумінні члена римської громадянської общини (civitas) й основного суб'єкту тодішніх приватно-правових (а не публічно-владних) відносин згідно римського громадянського права. Звідси й простежується близькість понять громадянин (civis) і громадянський (civitas)

Водночас звернемо увагу й на деяку парадоксальність терміну «громадянське суспільство», зміст якого не відповідає назві. Річ у тім, що співтовариством громадян є не громадянське суспільство, а держава як політичний феномен. У сфері ж громадянського суспільства (всупереч назві) діють не громадяни як суб'єкти публічно-владних відносин і публічного права, а приватні особи зі своїми інтересами, суб'єкти приватного права, учасники громадянсько-правових відносин.

Широкого поширення поняття “громадянське суспільств” набуло після перемоги Французької буржуазної революції XVIII ст., що поклала край становому поділу суспільства і проголосила Декларацію прав людини і громадянина. Становлення громадянського суспільства нерозривно пов'язане з процесом правового регулювання взаємовідносин між собою, суспільством і державою.

В основі уявлень про громадянське суспільство лежить положення Гегеля про розрізнення, яке він проводив між державою і суспільством. До цього, починаючи з античних часів, ці поняття були синонімічними, навіть тотожними.

Необхідність такого розрізнення випливала з гегелівської концепції індивідуального «я». Індивід, на переконання Гегеля, здобуває свободу лише у процесі саморозкриття, до якого причетні всі оточуючі його інстанції, в першу чергу сім'я (родина). Стосунки ж індивіда і родини базуються на зобов'язаннях «природного благочестя». Річ у тім, що між батьками і дітьми не можливий договір, згідно якого б батьки зобов'язувались зачати і виховувати дітей в обмін на їх майбутні любов і захист. Тож у стосунках між ними існують взаємні природні зобов'язання, що глибоко переплетені зі свободою індивідів, особливо в міру його подорослішання, коли власне «я» вимагає вже ширшого діапазону дій. Межі «природного благочестя» стають «тісними». Індивідові потрібна сфера вільної діяльності, де він може порівняти свою волю з волею інших й утвердитися у справедливих взаєминах. Ця сфера є сферою згоди, а отже, договору, яку Гегель і називає «громадянським суспільством». Вона постає ланкою несформованого об'єднання, яке оточує і надає тотожності родині (сім'ї), оскільки його сутність постає у взаємному визначенні обов'язків, які закорінені в індивідуальному виборі.

Ідея громадянського суспільства звісно не була наслідком чисто спекулятивного теоретичного пошуку. Вона – своєрідне відображення об'єктивного процесу зрілості різних сфер суспільного життя, їхньої диференціації, становлення в якості самостійної данності стосовно держави, наслідок довготривалого процесу вдосконалення всіх без виключення сторін людської життєдіяльності. Як і правова держава, громадянське суспільство виникає на стадії індустріального розвитку виробництва, появі широкого спектру особистих прав і свобод і вінчає появу водночас нового типу особи, нового типу колективності й нового типу відносин між особою, суспільством і державою.

Громадянське суспільство - це суспільство, в якому має місце і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яка сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, що покликані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і їх об'єднань, причому компетенція державного втручання в їхню діяльність обмежена до мінімуму і чітко означена.

Як певна сукупність відносин між людьми й форм організації їх спільного життя, в яких вони беруть безпосередню участь, добровільно вносячи в них свою ініціативу й свою відповідальність, громадянське суспільство ставить особливо високі вимоги щодо своїх членів, потребуючи високого рівня їхньої духовності, відносин, збагачених любов'ю та повагою і особливо міцної правосвідомості на принципах волі, без чого неможливо не лише самому жити у правовому полі, але й вступати у взаємини з іншими людьми. Правосвідомість же вимагає глибокого і всебічного знання законів, яке високо цінував ще великий Платон, вважаючи не випадковою співзвучність божественного і чудодійного закону (nотоs) та розуму (noys). На його думку, з усіх наук, якими займається людина, найбільше сприяє її вдосконаленню наука про закони. У цьому зв'язку він постійно рекомендував вивчати праці з права.

Високі вимоги щодо якісності своїх громадян випливають із характерних рис громадянського суспільства, які проявляються, в першу чергу, в новому, асоціативного (від лат. associatio - сполучення, з'єднання) характер зв'язків і відносин між людьми. Це означає, що в такому суспільстві люди та їхні добровільні об'єднання (групи) мають реальну, гарантовану державою можливість вільно об'єднуватись для досягнення спільної мети. Асоціативний тип колективності (на противагу колективності традиційного суспільства) забезпечується усвідомленням належності людей до загальної культури, єдності їх інтересів і прагнень, доцільності вибраних засобів і методів досягнення мети тощо. Все це неодмінно передбачає самостійність індивіда, його незалежність від зовнішнього тиску, здатність розраховувати на власні сили, а отже, на більш відповідальне