Права людини найбільш виразно виявляються в її суб’єктивних правах. Суб’єктивне право розуміється як міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів і потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших осіб [12, с. ].

Традиційно суб’єктивне право характеризується через так звану „тріаду” можливостей. Згідно з цією характеристикою наявність суб’єктивного права означає для управомоченої особи:

можливість поводитися певним чином;

можливість вимагати певної поведінки від інших осіб:

можливість отримати захист порушеного права за допомогою суду, державних органів тощо.

Наприклад, власник має змогу здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння, користування, розпорядження його майном. Нарешті, у випадку порушення його права власності він може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо [3].

Суть будь-якого суб’єктивного права в тому, що воно завжди є правом на щось, на якусь цінність – матеріальну, або духовну, це і є право користуватися якимось благом у суспільстві, благом матеріальним або духовним, або і тим і іншим. Суб’єктивне право, з одного боку, є невід’ємною якістю суб’єкта правовідносин, а з іншого, поряд із суб’єктивним обов’язком, є структурою правовідносин, його правовим зв’язком, власне правовими відносинами.

Суб’єктивне право – не свобода в рамках закону, а законам гарантована свобода, тобто визнана правом, і тому можливість самостійно діяти і приймати вольові рішення підлягає обов’язковій охороні з боку держави. У будь-якої особи, у будь-якій ситуації, у тому числі й у правовідносинах, завжди є лише два можливі варіанти поведінки: або діяти, або не діяти. Третьої можливості в природі не існує.

Правомочна особа має лише одну можливість із моменту вступу в правовідносини – можливість задовольнити або не задовольнити свою потребу шляхом дії або бездіяльності. Ця можливість припускає будь-яку кількість варіантів поводження, що не суперечить законодавству[13, с. ]. Суб’єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати чи не здійснювати певні дії чи поведінку, так і можливість вимагати цього від іншої особи, оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб’єктивного права.

Конституція України закріпила основні права, свободи й обов’язки особи, гарантії здійснення і процедуру їх правового захисту. Тим самим громадянин має можливість реалізувати свої суб’єктивні права. Конституційні права людини і громадянина  _це встановлені Українською державою, закріплені в її Конституції та інших законах певні можливості, які дозволяють кожному громадянину обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.

Отже, сучасне законодавство України, на думку автора даної роботи, побудовано на основі ліберальної концепції, оскільки в ньому права людини і громадянина розглядаються не як даровані державою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від народження, існують не залежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними.

Система конституційних прав та їх класифікація.

Визначаючи людину найвищою соціальною цінністю, Конституція України закріплює широке коло прав, гарантує і забезпечує їх захист, в тому числі і від порушення з боку держави, її органів та посадових осіб [14, с. ].

Незважаючи на те, що Конституція України прямо не визначає їх взаємозв’язок, усі зазначені у ній права людини і громадянина постійно взаємодіють, і тому можна цілком обґрунтовано говорити не просто про сукупність, а про їх систему (грецьке слово – означає ціле, складене з частин). Будь-яке право громадянина відіграє самостійну роль, але між ним та іншими правами в цілому існує зв’язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань конституційного законодавства, дія одного права обумовлює дію інших. А це не означає, що одні з них „підкоряються” іншим, що є права, які виступають лише гарантіями здійснення інших прав, а тим більше – такими, що випливають з інших прав. Те чи інше право громадянина не може існувати окремо від системи прав, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих прав розкривається з урахуванням змісту інших прав громадянина. Всі права надані людині є внутрішньо узгодженими між собою, оскільки майже всі вони викладені в одному розділі Конституції України, побудовані з урахуванням відповідних принципів, забезпечуються за допомогою аналогічних чи схожих правових, політичних, економічних, організаційних та інших гарантій, разам вони охоплюють усі найбільш важливі сфери життєдіяльності людини і є основою для регламентації взаємовідносин людини з державою та суспільством [9, с. ]. Автор даної роботи вважає, що тільки реалізація всіх прав у їх сукупності, в системі, у взаємозв’язку і взаємодії може привести до виконання завдань конституційного та всього національного законодавства України.

Для виявлення специфічних властивостей конституційних прав громадян їх класифікують за різними критеріями.

Залежно від суб’єкта, якому вони надаються права можна поділити на права людини, права громадянина, права іноземців та осіб без громадянства, права окремих категорій людей, а також індивідуальні та колективні права.

За часом, з якого права належать людині, прийнято поділяти на природні та інші.

За сферами їх прояву – на приватні і публічні; за значенням їх для особи на основні – життєво необхідні і не основні, за способом здійснення – на активні і пасивні.

І насамкінець: права людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду