Специфіка правового режиму інформації, що складає державну таємницю, або є конфіденційною інформацією юридичної особи, полягає в тому, що ЦК не допускає збирання цієї інформації, крім випадків, прямо передбачених законом (наприклад, якщо приховування такої інформації являє загрозу життю і здоров’ю людей).

Окрім повноважень, які складають зміст цього права, на фізичну особу покладається також обов’язок переконатися в достовірності даної інформації. Даний обов’язок є важливою гарантією щодо непорушення інших особистих немайнових прав фізичної особи, зокрема, права на повагу до гідності та честі, права на недоторканність репутації тощо.

Однак не кожна інформація потребує пересвідчення в її достовірності. Достовірність окремих видів інформації припускається. Так, наприклад, інформацію, яка подається посадовою особою при виконанні нею службових обов’язків, а також інформацію, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми), ЦК вважає достовірною.

А це означає, що коли така інформація поширюється фізичною особою, то вона не зобов’язана перевіряти її достовірність.

Окрім звільнення особи від виконання даного обов’язку ЦК також звільняє її і від відповідальності за невиконання цього обов’язку. Тобто фізична особа не може притягатись до відповідальності та відшкодування майнової і/чи моральної шкоди, що завдана іншим особам у випадку, коли інформація була спростована.

Здійснення права на інформацію забезпечується рядом гарантій передбачених ст. 10 Закону України “Про інформацію”:

1) обов’язком органів державної влади і місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність і приймати рішення,

2) створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечують у встановленому законом порядку доступ до інформації,

3) вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, музейних і бібліотечних фондів обмеження цього доступу зумовлюється лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначається законодавством,

4) створенням механізму здійснення права на інформацію,

5) здійсненням державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію,

6) встановленням відповідальності за порушення права на інформацію (ст. 49 Закону України “Про інформацію”).

Право на особисті папери

Ст. 303 ЦК України закріплює за фізичними особами право на свисті папери. Особисті папери – документи, які містять інформацію про особисте життя фізичної особи. До них ЦК відносить фотографії, щоденники чи інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Особисті папери належать фізичній особі на праві власності.

Право на особисті папери включає в себе можливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами та їх використання і розпорядження ними. Тобто фізична особа визначає самостійно з урахуванням своїх інтересів і мети коло осіб, які можуть ознайомлюватися і використовувати, зокрема шляхом опублікування, її особисті папери. У випадку смерті цієї особи право на дачу згоди на ознайомлення та використання особистих паперів переходить до дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то до батьків, братів та сестер.

Здійснення права на особисті папери обмежується в таких випадках:

1) коли особисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи, наприклад, фотографія висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка і дружини. В цьому випадку для їх використання в тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи, а в разі смерті – дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер

2) коли особисті папери передані до фонду бібліотек або архівів з дотриманням прав всіх зацікавлених осіб

3) в інших випадках, що прямо передбачені законодавством, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини.

Право на розпорядження особистими паперами є складовою права на особисті папери, сутність якого полягає в можливості визначати їх фактичну долю. Так, зокрема, фізична особа має право в усній чи письмовій формі:

1) передати особисті папери іншій особі, в тому числі і до бібліотек чи архівів

2) відмовитись від них шляхом заяви про це чи вчинення інших свідомих дій, що свідчать про намір особи відмовитись від особистих паперів, наприклад, викинути свій щоденник на смітник

3) знищити особисті папери.

Окремо ЦК визначає можливість розпорядження особистими паперами на момент смерті. Таке розпорядження повинно здійснюватись у заповіті особи. Однак можливе і усне розпорядження, або шляхом умовчання. В такому випадку право на особисті папери переходить до спадкоємців за законом.

Право на вільне ознайомлення і використання особистих паперів, що передані до фонду бібліотек або архівів є одним із обмежень загального права на особисті папери. Бібліотека – інформаційний, культурний, освітній заклад, що має упорядкований фонд документів і надає їх у тимчасове користування фізичним та юридичним особам. Архів – установа чи структурний підрозділ, що забезпечує облік і зберігання архівних документів, використання відомостей, що в них містяться, та формування Національного архівного фонду і/або здійснює управління науково-дослідну та інформаційну діяльність у сфері архівної справи і діловодства.

Право на вільне ознайомлення і використання , зокрема шляхом опублікування будь-яких особистих паперів, переданих до фонду бібліотек та архівів, можливе лише за умови:

1) передачі у передбаченому законом порядку особистих паперів до фондів цих установ,

2) отримання згоди на таке вільне ознайомлення та використання у інших фізичних осіб, якщо такі особисті папери стосуються обставин їх особистого життя,

3) у випадку смерті фізичної особи, яка мала відповідні права на особисті папери, отримання згоди дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер померлого.

Однак в договорі про передачу особистих паперів можуть бути встановлені інші умови щодо вільного ознайомлення та використання особистих паперів.

Право