До інших способів порушення даних прав слід віднести вчинення певних незаконних насильницьких дій над особою, наприклад, катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження та покарання, примусові медичні досліди та експерименти тощо.

Право на повагу до людини, яка померла, закріплене у ст. 298 ЦК України, спрямоване на забезпечення поваги до гідності людини та захисту певних моральних засад суспільства.

Дане особисте немайнове право належить близьким родичам померлого. При цьому ЦК не визначає певних активних повноважень, якими наділений володар даного права. Для його реалізації фізична особа наділена можливістю вимагати від всіх і кожного шанобливого ставлення до тіла людини, яка померла, а також до місця її поховання. Під поняттям “тіло людини, яка померла”, слід розуміти труп людини, а також його частини. Під поняттям “місце поховання” слід розуміти могилу, яка знаходиться на кладовищі або в іншому місці, наприклад, в лісі, полі, а також колумбарій (спеціально відведене місце для поховання урн з прахом померлих осіб, що були піддані кремації). Що стосується “нешанобливого ставлення”, як підстави порушення цього обов’язку, то воно може проявлятись не тільки у вчиненні певних незаконних активних дій (осквернення могили, викрадення або спотворення тіла померлого чи його частин тощо), а також шляхом образливих висловлень на адресу померлої особи тощо. У випадку глуму над тілом людини, яка померла, а також над місцем її поховання близькі родичі мають право на відшкодування майнової і моральної шкоди в порядку, передбаченому законодавством. Певною гарантією виконання покладеного на осіб згідно з ч. 1 і 2 ст. 298 ЦК обов’язку є кримінальна відповідальність за ст. 297 КК України.

Комерціалізація суспільних відносин вводить до правової термінології нові категорії, однією з яких є “ділова репутація фізичної особи”. Під даним поняттям розуміють усталено оцінку фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації, про її позитивні і негативні суспільно-значимі діяння (поведінку), як правило в певній сфері (професійній, підприємницькій, службовій тощо), щ відана оточуючим і в силу цього відображена в суспільній свідомості, як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи. Поняття “ділова репутація” і “честь” не є тотожними, оскільки:

честь визначає людину саме як особистість, громадянина, індивіда без вказівки на певний рід занять, професію чи іншу соціальну роль в суспільстві, тоді як ділова репутація прямо залежить від того, як особа виконує покладені на неї професійні, службові чи інші суспільні обов’язки, а не взагалі дотримується етично-моральних норм як член суспільства;

честь може бути менше позитивною, а її зміст та обсяг може змінюватись до безкінечності, тоді як ділова репутація можу бути і позитивною, і негативною. Тому окремі особи, які, використовуючи своє право на індивідуальність, створили собі негативний імідж (репутацію) з точки зору суспільної моралі, мають повне право у випадку поширення недостовірної інформації про те, що вони вчинили певний моральний вчинок, вимагати захисту своєї негативної репутації шляхом спростування попередньо поширеної цієї хоча і позитивної, однак не достовірної інформації;

честю (як і гідністю) наділена тільки фізична особа, тоді як ділова репутація, як особисте немайнове благо, притаманна як фізичним, так і юридичним особам.

Право на ділову репутація включає в себе такі складові:

право на ділову репутація – гарантована законодавством можливість бути носієм об’єктивної, повної та своєчасної оцінки фізичної особи, як фахівця в будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності, та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;

право на недоторканість ділової репутації полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими може бути порушене дане праов. Найчастіше воно порушується шляхом поширення недостовірної реклами, порушенням вимог законодавства про захист економічної конкуренції тощо. Основною вимогою до такої інформації є те, щоб вона стосувалась певної особи, була викладена недостовірно і порушувала право на ділову репутацію фізичної особи;

право на захист ділової репутації – можливість у випадку порушення її недоторканності вимагати застосування способів захисту даного права, як правило, судовий захист.

Право на індивідуальність

Право на індивідуальність, яке закріплюється законодавцем у ст. 30 ЦК є розвитком на галузевому рівні конституційного положення, яким гарантується, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23 Конституції України).

Під поняттям “індивідуальність” слід розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів. До структури індивідуальності включають цілу низку особливостей фізичної особи, що пов’язані з її національною, культурною, релігійною, мовною та іншою самобутністю. Ці особливості можуть виражатись у:

зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура, фізичні дані, одяг, зачіска тощо, а також сукупність цих елементів);

її голосі (певні звуки, що відтворюються у формі слів, мелодій, тембрі голосу тощо) і мові (як системі звукових знаків, з усіма своїми особливостями, наприклад, заїкання, заїкання, слова-паразити, сленг тощо);

манері поведінки (поводження з іншими та особливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок та інших особливостей характеру);

інтелектуальному, культурному та освітньому рівні (вміння спілкуватись, знання правил етикету, дотепність,