Оскільки, правопорушення до судового слідства є обов’язковим в усіх справах про злочини, вчинені неповнолітніми та особами, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самостійно здійснювати право на захист (ст. 111 КПК), суддя, порушивши кримінальну справу про вчинені такими особами злочини, вказані в ч. 1 ст. 27 КПК, зобов’язаний передати її до провадження судового слідства.

У випадках надходження скарги, яка спростовує пред’явлене обвинувачення суддя виносить постанову про порушення справи по зустрічному обвинуваченню. Зустрічне обвинувачення у справах про злочини, зазначені в ч. 1 ст. 27 КПК України, можуть бути об’єднані в одне провадження. Це дає можливість для всебічного дослідження всіх обставин справи [18?н?, с. 974].

З огляду на те, що у справах приватного обвинувачення з моменту порушення справи в кримінальному процесі вперше з’являється процесуальна фігура обвинуваченого і потерпілого, суддя зобов’язаний роз’яснити обвинуваченому і потерпілому їх процесуальні права; вжити заходів для їх забезпечення і реалізації; ознайомити зі справою потерпілого. Обвинуваченому слід роз’яснити його право на захист, допустити захисника до участі в справі, надати обвинуваченому можливість побачення з захисником на одинці, надати можливість обвинуваченому і його захисникові ознайомитись зі справою і заявити клопотання.

При підготовці досудового розгляду суддя вирішує також питання обрання запобіжного заходу. [5?н?, с. 499].

Судове слідство у справах приватного обвинувачення розпочинається з оголошення заяви потерпілого. Неявка без поважних причин потерпілого дає суду підстави для закриття справи. Якщо на її розгляді не наполягає обвинувачений.

У ході судового розгляду потерпілий підтримує обвинувачення. Він бере участь у судових дебатах.

Прокурор в будь-який момент може вступити у справу, порушену суддею за скаргою потерпілого, і підтримати обвинувачення в суді, якщо цього потребує охорона державних чи суспільних інтересів або прав громадян. Проте, вступ прокурора в справу як державного обвинувача не звужує наданих потерпілому прав і не позбавляє його можливості брати участь у судових дебатах.

У відповідності з ч. 2 ст. 27 КПК України справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 Кримінального кодексу України, порушуються не інакше як за скаргою потерпілої, проте закриттю за приміренням потерпілої з обвинуваченим не підлягають. У виняткових випадках, коли потерпіла у силу свого безпорадного становища, в залежності від обвинуваченого або з інших причин не взмозі захистити свої інтереси, прокурор порушує справу і за відсутності скарги потерпілої й направляє її для провадження досудового розслідування.

Розслідування і судовий розгляд по даній категорії справ здійснюється в загальному порядку. Такі справи закриттю за примиренням сторін не підлягають [12, с. 975].

Аналіз вищевикладеного дозволяє прийти до висновку, що перелік справ приватно-публічного обвинувачення є дещо обмеженим. Недостатньо обґрунтовано неприйняття факту примирення сторін, що рекомендується діючим законом. На наш погляд у кримінальному процесі варто розширити сферу застосування мирової угоди. Посприяло б урахуванню і забезпеченню інтересів самих учасників процесу, прав і свобод людей, дозволило б зменшити число кримінальних справ і пов’язаних з цим витрат, скоротити чисельність осіб, які караються, що принисе тільки користь суспільству.

У кримінальному процесі на перше місце варто ставити завжди інтереси людини, а серед них – інтереси потерпілого. Відшкодування потерпілому матеріальної компенсації і моральної шкоди варто розглядати не тільки як пом’якшуючу провину обставину, а й у багатьох випадках як обставину, яка у сукупності з мировою угодою була б підставою для звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

В. М. Тертишник пропонує:

поширити процедуру приватно-публічного обвинувачення на справи: про ухилення від сплати аліментів про необережні або умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження;

законодавчо визначити, що справи приватно-публічного обвинувачення припиняються за примиренням сторін за умови відшкодування збитку потерпілому;

мирову угоду і відшкодування збитку, як обставини, що звільняють обвинуваченого від кримінального покарання передбачити і по деяких складах злочинів, віднесених до справ публічного обвинувачення (порушення авторських прав, не законне полювання, крадіжка транспортних засобів і деякі інші);

ширше використовувати інститут з’явлення з повинною як обставину, яка звільняє від кримінальної відповідальності за умови відшкодування збитку.

Умови та особливості застосування примусових заходів медичного характеру.

Примусові заходи медичного характеру – це не віднесені до видів покарання заходи примусового лікування в спеціальних лікувальних заходах, застосовувані судом відповідно до закону до осіб, які вчинил суспільно-небезпечні діяння і страждають психічними або іншими, що створюють загрозу для безпеки суспільства, захворюваннями [12, с. 995].

У відповідності зі статею 93 КК України, суб’єктами до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру є:

Особи, які під час вчинення суспільно небезпечного діяння знаходились у стані неосудності, тобто не могли усвідомлювати і керувати своїми діями, передбачати їх в наслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану. Такі особи визначаються невинними і звільняються від кримінальної відповідальності, але до них можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Особи, які під час вчинення суспільно-небезпечного діяння знаходились в стані обмеженої осудності, тобто не були здатні повною мірою усвідомлювати свої дії (без діяльність), віддавати собі звіт у цих діях (передбачати їх наслідки або керувати ними). Зокрема Т. Приходько відносить до обмеженої осудності лише фізіологічний афект. Він розглядається в рамках поняття “сильне душевне хвилювання”. [41, с. 53]. Проте В. Сташис і М. Бажанов говорячи про сильне душевне хвилювання, мають на увазі лише фізіологічний афект [22, с. 138] і вважають зазначений стан не хворобливим [21?н?,