Отже, позов – це вимога позивача до відповідача, звернена через суд. Він складається з трьох елементів: предмету, підстави і змісту. Право на позов – це складне поняття, яке включає право на пред’явлення позову і право на його задоволення, тобто має процесуальний і матеріальний зміст. Право на звернення до суду з позовом є одним з найважливіших елементів процесуальної правоздатності. Ним наділені фізичні (громадяни України, іноземці та апатриди) і юридичні особи та держава.

Розділ 2

ПЕРЕДУМОВИ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ

2.1 Суб’єктивні передумови пред’явлення позову

Можливість здійснення права на звернення до суду за судовим захистом залежить від певних передумов, які встановлені законом. Вони поділяються на суб’єктивні і об’єктивні.

Суб’єктивні передумови відносяться до особистості суб’єктів спору. До них належить процесуальна правоздатність особи, тобто передбачена процесуальним законом здатність мати цивільні процесуальні права і обов’язки. Вона визнається за всіма громадянами України незалежно від походження, соціального і майнового стану і т. ін., а також юридичними особами.

Правоздатність є необхідною умовою виникнення цивільної справи, а тому її наявність необхідно перевіряти при прийнятті заяви в суд. Деякі автори (Штефан, Комаров) вважають, що дану перевірку потрібно здійснювати лише щодо організацій, однак В.Тертишніков каже, що це необхідно здійснювати і відносно громадян, оскільки наявності загальної правоздатності ще не означає, що в заявника є правоздатність спеціальна, тобто по конкретній справі [14,с.100,146].

Процесуальна правоздатність громадян виникає з моменту їх народження і припиняється смертю, а в юридичних осіб – з моменту їх виникнення (державної реєстрації) і припиняється з їх ліквідацією. На відміну від цивільної правоздатності, яка в певних випадках може бути обмежена за вироком суду [19,с.89], ніхто не може бути обмежений у процесуальній правоздатності, навіть судом.

На думку автора роботи, потрібно перевіряти процесуальну правоздатність тільки відносно юридичних осіб, тому що процесуальна правоздатність по конкретній справі – це вже юридична заінтересованість особи, яка є другою суб’єктивною передумовою.

Процесуальною заінтересованістю володіють тільки ті особи, що звертаються до суду, які є учасниками спірних матеріальних правовідносин або кому надано право порушення справи в інтересах інших осіб (ст.5 ЦПК України).

За загальним правилом, звертатися до суду можна лише для захисту права чи інтересу, які на думку заявника належать йому. Тому до суду може звернутися не будь-яка особа, а заінтересована. Як видається, особи перелічені в П.2.ч.1.ст.5 ЦПК відносять цих учасників процесу до осіб, що беруть участь у справі, тобто наділяє їх юридичною заінтересованістю, проявом якої і є їх право порушити цивільну справу [3].

2.2. Об’єктивні передумови права на звернення до суду.

Такі передумови пов’язані з характером предмета, який підлягає внесенню на розгляд суду. Вони поділяються на позитивні і негативні.

Передумови, наявність яких необхідна для реалізації права на звернення до суду є позитивними. Однією з таких передумов є підвідомчість справи суду. Під підвідомчістю розуміють коло справ, розгляд і вирішення яких належить до компетенції того чи іншого органу. У цивільному судочинстві вона визначає коло цивільних справ, які віднесені законом на розгляд суду.

Ст.24 ЦПК України визначає виключну підвідомчість судів. Зокрема, якщо говорити про справи позовного характеру, то судом підвідомчі справи по справах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і деяких інших правовідносин, якщо однією з сторін є громадянин. Звідси можна вивести критерії такої підвідомчості:

наявність спору про право;

характерні правовідносини, що витікають з матеріальних галузей права;

хоча б однією із сторін має бути фізична особа.

Хоча існують і винятки з даного правила, встановлені законом.

Є деякі труднощі з визначенням підвідомчості у зв’язку з застосуванням ст.124 Конституції України, яка встановлює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Верховний суд України дав деякі рекомендації щодо цього у постанові № 9 від 1.11.96р [13], зокрема він вважає, що положення цієї статті означає насамперед, що цивільне судочинство здійснюється за всіма вимогами, що не є предметом інших видів судочинства, і що це положення не звільняє заінтересованих осіб від обов’язку звернення до компетентного органу за вирішенням відповідних питань.

Другою передумовою є правовий характер вимоги позивача. Тобто його вимога має бути передбачена нормами права, наявність розбіжностей між суб’єктами правовідносин з приводу їх прав і обов’язків неможливо здійснити без усунення перешкод в судовому порядку. Іншими словами, суддя відмовляє в порушенні таких справ і по таких вимогах, які не передбачені законом (наприклад, програш в карти).

Останньою позитивною передумовою виступає – дотримання позасудового вирішення справи, де це необхідно за законом. Це може мати місце, наприклад, по трудових справах (КТС) є обов’язковим первинним органам по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятками зазначеними в статтях 222, 232 КЗпП. Але, у зв’язку з тим, що ст.124 Конституції поширює юрисдикцію судів на всі правовідносини, що судом підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку [15,с.812-813].

Досудовий порядок врегулювання спору передбачений аж ніяк не з метою перешкодити захисту права, а навпаки, спростити і прискорити поновлення порушеного права. Тому суддя, який прийняв заяву по такій справі, може запропонувати сторонам спробувати в позасудовому порядку врегулювати спір, тому що, з урахуванням обставин конкретної справи, цей шлях може виявитися більш коротким, ніж судовий.

Негативними вважаються передумови, з відсутністю яких закон пов’язує можливість звернення до