Так, узявши за основу Кодекс Російської Федерації про адміністративні правопорушення, Центральна виборча комісія розробила законопроект, яким пропонувалося Кодекс про адміністративні правопорушення доповнити новою главою 15-А «Адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення». Цим законопроектом пропонувалося скасувати чинні статті Кодексу 186-2 та 186-4, а замість них включити нові 24 статті, які по-новому встановлювали б відповідальність за порушення виборчого законодавства. Цей законопроект у порядку законодавчої ініціативи зареєстрували в Секретаріаті Верховної Ради голови профільних комітетів депутати Верховної Ради ІІІ скликання Ю. Іоффе та О. Задорожній. Через півроку з часу внесення цього законопроекту парламент прийняв його в цілому (10 січня 2002 р.), однак 31 січня 2002. Президент України, використовуючи своє конституційне право «вето», не підписав цей закон і повернув Верховній Раді України на повторний розгляд, мотивуючи своє рішення тим, що цей закон має суттєві недоліки, які перешкоджають його застосуванню та не гарантують захисту прав і свобод людини і громадянина. Глава держави не погодився з парламентарями щодо такого:*

викладення статей не відповідає загальним правилам формулювання диспозицій адміністративно-правових норм;*

у десятьох статтях замість викладення конкретних складів правопорушень зроблено відсилку до інших законів без визначення при цьому, які саме з них слід брати до уваги під час вирішення питання, чи дійсно вчинено те чи інше адміністративне правопорушення;*

норми права невиправдано подрібнено на численні статті, у них занадто завищено санкції.

У цілому зауваження Президента України щодо цього закону не заслуговують на увагу, оскільки системний аналіз статей запропонованого закону та статей Кодексу не дають приводу визначити норми як такі, що не відповідають загальним правилам диспозицій адміністративно-правових норм. Разом з тим, як і решта норм Кодексу, прийнятий закон містить банкетні норми до відповідного галузевого законодавства, зокрема виборчого, бо саме в останньому і передбачено правила поведінки учасників відповідних правовідносин. Не слід також вважати, що ці норми безпідставно подрібнені, навпаки — норми, на відміну від діючих приписів, конкретизують протиправні діяння.

На жаль, народні депутати також погодилися з пропозиціями Президента України відхилити закон і 7 березня 2002 року скасували результати голосування за закон від 10.01.2002 року.

Та все ж слід сподіватися, що народні депутати в порядку законодавчої ініціативи спробують знову внести цей законопроект на розгляд Верховної Ради, а парламент IV скликання схвалить відповідні зміни до Кодексу про адміністративні правопорушення, та й навіть якщо Президент знову не погодиться із запропонованими змінами до законодавства, то вистачить кваліфікованої більшості голосів народних депутатів для подолання «вето».

3. Кримінальна відповідальність

Одним із ключових питань кримінального права є питання злочину як передбачене кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину [36; с. 60]. У цілому злочин відрізняється від інших правопорушень рівнем суспільної небезпеки, тобто об’єктивною властивістю заподіяти шкоду або ж створити загрозу заподіянням шкоди тим об’єктам, які охороняються законом, проявляється негативне ставлення особи до таких об’єктів, а іноді в цілому до панівних у суспільстві відносин. Визначаючи кримінальну відповідальність як покладення на особу, яка вчинила кримінально-карний злочин заходів державного примусу, слід відзначити, що цей вид юридичної відповідальності настає саме за вчинення діяння, яке має найвищий ступінь суспільної небезпеки, а тому і сама відповідальність порівняно з іншими є суворішою.

Законодавець у чинному Кримінальному кодексі злочини за порушення виборчих прав громадян розмістив у трьох статтях (157—159):*

перешкоджання здійсненню виборчого права;*

неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів;*

порушення таємниці голосування.

Розглянемо окремі проблемні питання правової регламентації кримінальної відповідальності за порушення виборчих прав громадян.

Даючи загальну характеристику цим складам злочинів слід відзначити те, що всі вони за своїм родовим об’єктом посягають на виборчі права громадян або ж перешкоджають здійсненню активного та пасивного виборчого права. Проаналізувавши диспозиції цих статей, можна побачити, що лише ч.1 статті 157, Кодекс передбачає відповідальність за «перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним Президентом України, народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатом місцевої ради або сільським, селищним, міським головою, вести передвиборну агітацію». Тобто складається враження, що цією нормою передбачена відповідальність за всі кримінальні діяння проти виборчих прав. Проте це не зовсім так. Спробуємо провести системний аналіз злочину «перешкоджання здійсненню виборчого права» в Кримінальному кодексі та законодавстві інших держав.

Згідно з чинним кримінальним кодексом, способами чинити перешкоджання здійсненню виборчого права є: насильство, обман, підкуп та «іншим чином». Якщо перші три способи, враховуючи їх поширеність серед інших юридичних складів злочинів, усе ж знайшли своє розуміння як у теорії так і в правозастосовчій практиці, то питання перешкоджання здійсненню виборчого права «іншим чином» є досить проблематичним як у теоретичному, так і практичному аспектах. Так, щодо тлумачення останнього способу серед теоретиків і практиків можна зустріти різноманітні думки:*

застосування різних обмежень з боку керівника підприємства, установи, організації до працівника з мотивів його участі (неучасті) у виборчому процесі: незаконне звільнення з роботи, ненадання основної та додаткової відпусток, застосування дисциплінарних санкцій, покладення на працівника додаткових службових або виробних обов’язків, що не дозволяє йому брати участь у виборчій кампанії тощо; *

відмова в наданні приміщення для проведення заходів передвиборної агітації; виборчій комісії для нормальної роботи;*

відмова від надання