Пунктом першим частини першої статті 56 Закону встановлено заборону на участь у здійсненні передвиборної агітації іноземних осіб та осіб без громадянства. Пунктом 2 частини чотирнадцятої цієї ж статті заборонено проведення передвиборної агітації в зарубіжних засобах масової інформації, що діють на території України. Оскільки здійснення передвиборної агітації невіддільно пов’язано з правом на вільне висловлення поглядів та переконань, встановлення загальної заборони на участь у передвиборній агітації осіб, які не є громадянами України, на наш погляд, не узгоджується з вимогами Конституції України, Загальною декларацією прав людини, Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Варто наголосити, що відповідні положення, закріплені у Законі „Про вибори Президента України” 2004 року, свого часу стали предметом зауважень з боку ОБСЄ/БДІПЛ. У зв’язку з цим, не забороняючи в цілому можливість участі осіб без громадянства та іноземних громадян у здійсненні передвиборної агітації, доцільно визначити вичерпний перелік обмежень щодо здійснення відповідними особами права на передвиборну агітацію. З нашої точки зору, зазначеним категоріям осіб слід заборонити здійснювати передвиборну агітацію під час проведення концертів, вистав, спортивних змагань та інших публічних заходів на підтримку чи за підтримки партії суб’єкта виборчого процесу або кандидата у депутати, розміщувати агітаційні матеріали у ЗМІ.

Що стосується заборони на проведення передвиборної агітації в зарубіжних засобах масової інформації, то встановлення такої заборони не відповідає європейській практиці, зокрема – вимогам Європейської конвенції транскордонного телебачення (яка надає засобам масової інформації право поширювати рекламу, у тому числі і політичну, без обмежень кордонами), а також п.26.1 Московського документа ОБСЄ. Досить сумнівною є і конституційність цього обмеження. Саме тому більш обґрунтованим було б встановлення заборони на розміщення суб’єктами виборчого процесу матеріалів передвиборної агітації у зарубіжних друкованих та аудіовізуальних ЗМІ.

Відповідно до частини шостої статті 56 Закону засобам масової інформації, окрім друкованих партійних видань, їх посадовим та службовим особам і творчим працівникам під час виборчого процесу у своїх матеріалах і передачах, не обумовлених угодами про розміщення передвиборної агітації, забороняється підтримувати місцеві організації партій (блоки), кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, їх передвиборні програми, а так само поширювати будь-яку інформацію з метою спонукання виборців голосувати за або проти місцевої організації партії (блоку), кандидатів у депутати, кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів.

На жаль, Закон не дає відповіді на питання про те, які діяння мають ознаки підтримки суб’єктів виборчого процесу та їхніх передвиборних програм. Адже як підтримку чи, відповідно, непідтримку передвиборної програми можна кваліфікувати звичайний аналіз передвиборних програм з виділенням позитивів програм одних суб’єктів виборчого процесу та недоліків програм інших. Аналогічно не можна визначити, які види діяльності творчих працівників охоплюються поняттям „спонукання виборців голосувати за або проти” суб’єктів виборчого процесу – як і поняття передвиборної агітації, зміст такого „спонукання” може тлумачитись розширено і звужено. Відповідно існує висока імовірність того, що санкції за порушення вимог частини шостої статті 56 будуть застосовані до одних суб’єктів, тоді як порушення цих же вимог іншими суб’єктами взагалі не буде мати жодних негативних наслідків. Тому доцільність закріплення у Законі обмежень, передбачених частиною шостою статті 56, є досить сумнівною – збалансовану редакційну політику ЗМІ вони все одно не забезпечать, однак з успіхом можуть бути використані проти певних ЗМІ.

Частиною дев’ятою статті 56 регулюється порядок надання ЗМІ ефірного часу (друкованої площі) суб’єктам виборчого процесу для розміщення відповіді на інформацію, яку місцева організація партії (блок) або кандидат вважають недостовірними. Якщо порівнювати відповідні положення Закону з аналогічними нормами Закону „Про вибори Президента України” 2004 року та попередніми редакціями інших виборчих законів, то можна дійти висновку, що за своєю суттю відповідь нічим не відрізняється від спростування інформації, яку суб’єкт виборчого процесу вважає недостовірною. Правове регулювання процедури спростування „недостовірної” інформації вже давно критикувалось фахівцями. Зокрема, застереження викликає імперативний характер норм, якими визначається зазначена процедура (розміщення відповіді є не правом, а обов’язком ЗМІ), можливість суто суб’єктивної оцінки суб’єктом виборчого процесу розміщеної ЗМІ інформації („недостовірність” інформації встановлюється не судом або іншим правозастосовчим органом, а суб’єктом виборчого процесу). Фактично, будь-яку поширену інформацію щодо суб’єкта виборчого процесу такий суб’єкт може вважати недостовірною, а ЗМІ – зобов’язаний задовольняти вимогу суб’єкта щодо розміщення відповіді, причому за власний рахунок. Відмова у наданні ефірного часу або друкованої площі для відповіді у відповідності до частини сьомої статті 56 Закону може бути підставою для прийняття судом рішення