КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з курсу основи римського цивільного права

План

1. Підстави виникнення зобов’язань:

1.1. Сторони у зобов’язанні.

2. Поняття і види договорів:

2.1. Укладення договорів.

3. Зобов’язання ніби з договорів.

4. Сервітути, поняття і види.

Використана література.

1. Підстави виникнення зобов’язань:

1.1. Сторони у зобов’язанні

У римському приватному праві зобов’язальне право займало центральне місце. Воно регулювало майнові відносини у сфері виробництва і цивільного обігу.

Зобов’язання (obligatio) є правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) вчинила яку-небудь дію або виконала вимогу кредитора.

Предметом зобов’язального права є певна поведінка зобов’язальної особи, її позитивні чи негативні дії. Така поведінка має юридичне значення і правові наслідки.

До прийняття на себе зобов’язання особа є абсолютно вільною, не пов’язана з іншою особою жодними обіцянками, які б мали правові наслідки. Вступивши у зобов’язання, вона стає боржником, дана обіцянка обтяжує її свободу, накладає відповідні правові обов’язки або „правові пута”. Ще в Законах ХІІ Таблиць зазначалось, що на неоплатного боржника одягались кайдани вагою 15 фунтів (один фунт дорівнює 327,5 грама).

У зобов’язальному правовому відношенні боржник зобов’язаний виконати вимогу кредитора, інакше проти нього будуть застосовуватись відповідні санкції.

Зобов’язання поділялись на:

а) односторонні, коли одна сторона мала лише права, а інша – тільки обов’язки (наприклад, договір позики грошей);

б) двосторонні, при яких кожна із сторін має певні права і несе обов’язки (договір найму, оренди).

Підставою виникнення зобов’язань є юридичні факти.

Фактом називають дійсну реальну дію чи подію у повсякденному житті (злочин, дощ, землетрус, договір).

Факти, що мають правове значення і супроводжуються правовими наслідками, називаються юридичними фактами. Вони поділяються на: а) події; б) дії.

Подіям називаються такі факти, які настають незалежно від волі людини (землетруси, смерть, народження). Але і тут одні з них мають правове значення (тобто є фактами юридичними), інші – не завжди мають правове значення.

Дії – це факти, які настають з волі людини. Вони можуть бути правомірними і протиправними.

Кожне зобов’язання має головну мету – задовольнити певні вимоги кредитора або відшкодувати заподіяні збитки. Тому будь-яке зобов’язання зумовлене перш за все його реалізацією.

Виконання зобов’язання полягає у здійсненні зобов’язальною особою (боржником) певної дії, яка становить його зміст (передача речі, виконання певної роботи, повернення боргу).

Предметом виконання зобов’язання є об’єкт зобов’язання, який без згоди кредитора не може буди змінений. Саме виконання зобов’язань нерідко по-різному бачиться як з боку боржника, так і з боку кредитора. З метою подібних непорозумінь римські юристи виробили чіткі критерії. Яким мало б відповідати виконання зобов’язань. Невідповідність хоча б одному з них вело до негативних наслідків аж до визнання зобов’язання невиконаним.

Отже, умовами виконання зобов’язання є:

1. Зобов’язання виконується в інтересах кредитора.

Воно вважається виконаним, коли сам кредитор його прийняв. А для цього кредитор повинен бути дієздатним. Виконання зобов’язання на користь інших осіб без згоди на те кредитора не дозволялося. Якщо кредитор є недієздатний (малолітня дитина) або став таким (душевна хвороба), то виконання приймав його законний представник (опікун). За бажання кредитора зобов’язання могла прийняти третя особа. після смерті кредитора зобов’язання приймав спадкоємець.

2. Зобов’язання виконує боржник.

В одних випадках особа боржника для кредитора особливого значення не мала (наприклад, грошовий борг могла сплатити дружина боржника або третя особа). в інших ситуаціях особа боржника мала першорядне значення для кредитора (наприклад, договір укладено з художником, але той передоручає виконати роботу своєму учневі).

Боржник повинен бути дієздатним, інакше від його імені діятиме його законний представник.

3. Місце виконання зобов’язання.

Воно має важливе практичне значення, місце зумовлювало сам момент переходу власності на куплений товар, ризик при його транспортуванні (при купівлі-продажу). Як правило, місце виконання зобов’язання обумовлювалося в договорі. В інших випадках діяло таке правило:

- якщо предметом зобов’язання було нерухоме майно, то зобов’язання виконувалось за його місцезнаходженням;

- якщо існувала альтернатива щодо місця, то право вибору надавалося боржнику;

- якщо місце виконання в договорі не вказувалося, то ним вважалось або місце проживання боржника, або місто Рим („всі дороги ведуть у Рим”, „Рим – наша спільна вітчизна”).

4. Правильне встановлення строків виконання зобов’язання.

Саме термінами, визначеннями у часі, обумовлювався ритм цивільного обігу. Тому цьому надавалась особлива увага.

- За загальним правилом, строки обумовлювались договором.

- Якщо строк не вказувався, то спрацьовувало загально прийняте правило: борг виникає негайно, в момент виникнення зобов’язання.

Прострочка виконання зобов’язання несла негативні наслідки як для кредитора, так і для боржника.

5. Виконання зобов’язання повинно суворо відповідати його змісту.

Без згоди кредитора його не можна було виконувати частинами, достроково. Не допускалася заміна предметів зобов’язання (наприклад, віддати замість грошей якийсь предмет).

2. Поняття і види договорів:

2.1. Укладення договорів

Договором називають угоду двох або декількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або утримання від неї. Предметом договору є яка-небудь дія, бездіяльність чи утримання від здійснення дії. Переважна більшість договорів у римському праві призводила до виникнення зобов’язань. Однак поняття зобов’язання ширше: воно може виникнути поза договором, наприклад, із делікту.

Римське договірне право розрізняло два види договорів: контракти і пакти. Контракти являють собою формально визначені і юридично підкріплені угоди, які визнавалися римським приватним правом і забезпечувалися позовним захистом.

Особливістю римської системи контрактів є її замкнутість, точна визначеність. Це означає, що інші угоди, не визнані приватним правом, контрактами не вважалися і не мали позовного захисту. Права, у пізньоримський період спостерігається відступ від цього жорстокого правила.

Контракти поділялися на окремі групи залежно від тих зобов’язань, які