Зобов’язання, які виникли із безпідставного збагачення, отримували захист за допомогою кондиційних позовів. Необхідними умовами для виникнення такого зобов’язання були:

а) сам факт платежу за неіснуючим боргом чи безпідставна передача майна;

б) відсутність боргу;

в) платіж був здійснений помилково. В іншому випадку (бажання зробити подарунок іншій особі, надати їй у подарунок якусь річ) кондекційний позов місця не мав.

Делітні зобов’язання. До позадоговірних зобов’язань належить група деліктних зобов’язань, які виникали із деліктів (правопорушень). Такі зобов’язання виникали із цивільних правопорушень і в їх основу покладались лише неправомірні дії.

Це найдавніший вид зобов’язань. На перших порах єдиною санкцією проти них була помста з боку потерпілої сторони. Згодом такі правовідносини регулювались правом (наприклад, Законами ХІІ таблиць) і не передбачали сплату штрафу і винагороди потерпілому за образу і шкоду.

Таким чином,, закінчене, остаточне поняття приватного делікта передбачало три елементи: а) об’єктивну шкоду; б) вину особи; в) визнання з боку права даної дії як приватно-правовий делік.

4. Сервітути, поняття і види

Право на чужі речі є одним з істотних обмежень права приватної власності. Суть права на чужі речі полягає в тому, що суб’єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею.

Римське приватне право розрізняло три види прав на чужі речі:

а) сервітути; б) сурперфіцій і емфітевзис; в) заставне право.

Виникнення сервітутів у Римі пов’язане із поземельними відносинами. Із встановленням приватної власності на землю стало проблематично задовольняти потреби одного власника за рахунок іншого, а іноді це було неможливо. Договір, який нерідко ставав регулятором таких відносин, був ненадійним правовим засобом і мав особистісний характер. При зміні власника ділянки він втрачав силу.

Необхідно було віднайти більш уставлені форми регулювання відносин. Ними і стали сервітути (від латинського „servire” - служити).

Надійність задоволення потреб власника шляхом такої правової форми полягала в речовому характері сервітутного права: предметом сервітутного права була сама земельна ділянка, а не дії тої чи іншої особи, яка надавала чи не надавала відповідний дозвіл на користування своєю власністю.

Сервітут не залежав від власника: власник міг змінюватися, сервітут залишався. Згодом сервітути поширилися на інші речі, поділяючись на земельні та особисті.

Земельні сервітути. Головною особливістю земельних сервітутів було те, що їх предметом було земля: сільська (сільські сервітути) або міська (міські сервітути).

Умовою виникнення земельного сервітуту була наявність двох, безпосередньо сусідніх ділянок, з яких одна (панівна) обслуговує іншу (обслуговуюча).

Земельні ділянки не обмежувались термінами, переходять у спадщину., відчужувались разом із земельною ділянкою.

Особисті сервітути. Це сервітути на право користування чужою річчю або майном в інтересах конкретної особи (фізичної або юридичної).

Такі сервітути встановлювалися як на рухоме, так і на нерухоме майно, довічно (для фізичної особи) або на час існування юридичної особи. Іноді терміни дії сервітутів могли бути коротшими.

До особистих сервітутів належали:

1) Узуфрукт – право користуватися чужою річчю і отримувати від неї плоди із збереженням цілісності самої речі (наприклад, передачі пасіки пасічнику в знак вдячності господаря за бездоганну службу).

Узуфрукт не міг відчужуватися і не передаватися у спадок. Як правило, він установлювався заповітом.

2) Узус – право користуватися річчю, але без права отримання від неї плодів чи прибутку (наприклад, надання кімнати няні дитини для довічного проживання).

По суті було лише володіння, а не користування, хоча користуватися плодами від речі узуарій міг, але лише для особистих потреб, без отримання доходу. Тут обсяг прав був менший, ніж у узуфруктарія.

Використана література

Підопри-Гора О.Я. Основи Римського приватного права, 1997р.

Косарів А.І. Римське право, 1986р.

Г.І.Трофанчук, В.І.Подоляк. Основи Римського цивільного права.