Таким чином, у цивільному праві Стародавнього Рвиникла ще одна складова частина – „право народів”.

Які переваги мало це право у порівнянні з квіритським правом?

По-перше, перевагою „права народів” у порівнянні з квіритським правом було те, що воно було більш рухливим, пристосованим для регулювання новин суспільних відносин в Римі.

По-друге, це право було позбавлене властивого римському праву обтяжливого і малозрозумілого формалізму. Йому не була властива полісно-національна обмеженість.

По-третє, увібравши в себе все найкраще, найпрогресивніше з правової культури сусідніх держав, „право народів” було доступнішим для простих людей, оскільки відповідало вимогам часу і чутливо реагувало на зміни в суспільстві.

Складовою частиною системи римського цивільного права було преторське право. Що зумовило його появу?

І квіритське право, і „право народів” існували та розвивалися паралельно, проникаючи одне в одне і взаємозбагачуючись. „Право народів” було більш змістовним, а тому критське право брало від нього нові ідеї, інститути, конструкції.

Обидві системи почали зближуватися, однак через певний час стали безнадійно відставати від вимог цивільного обігу, що бурхливо розвивався. Нові правові явища вимагали пошуку, ефективних правових засобів їх регулювання, вони були віднайдені у вигляді преторського права.

Преторське право об’єднувало в собі юридичні новації, привнесені у правову практику на основі едиктів посадових осіб з числа римської адміністрації. Вони регулювали майнові відносини, що виникали між жителями Римської держави незалежно від їхнього громадянського статусу. Але застосовувалося преторське право лише в разі неможливості регулювання нових відносин нормами квіритського права і „права народів”.

Преторське право мало суттєві переваги над спорідненими елементами системи Римського права.

По-перше, воно досить повно і більш суттєво відображало будь-які зміни, що виникали в римському рабовласницькому суспільстві.

По-друге, преторському праву не був властивий формалізм квіритського права. З іншого боку, воно було позбавлене обмеженості і певної вузькості „право народів”. Спростивши ряд правових процедур, преторське право набуло чіткості і якості правових приписів, лаконічності і глибокої змістовності. Це робило його більш доступним, ефективним і надійним засобом захисту справ та інтересів осіб, у першу чергу, рабовласників.

По-третє, сама посада претора, його вплив серед магістратур і авторитет у суспільстві надавали преторському праву популярності і зручності.

Отже, всі три складові частини становили єдину систему римського права. Однак, домінуючим серед них було преторське право як найбільш гнучке, динамічне і мобільне. Згодом названі три складові частини системи зблизились настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі виникло єдине поняття jus privatum (римське приватне право).

У період найбільшого розквіту Римської держави і розвитку права класичного періоду (І – ІІІ ст. н.е.) структуризується нова система римського права, яка поєднувала в собі дві частини:

а) публічне право;

б) приватне право.

Які критерії розмежування існували між ними?

По-перше, критерієм розмежування була сфера інтересів, яка регулювалася та захищалась правом. Якщо право захищало інтереси держави, воно було публічним (державне, адміністративне, кримінальне право). Коли ж право захищало інтереси приватних осіб, то воно було приватним (право власності, інститут володіння, договірне право, шлюбно-сімейне та спадкове право тощо). Коло питань, які регулювалися приватним правом у Римі, було набагато ширшим, ніж сьогодні. Наприклад, крадіжка особистого майна розглядалась як приватне правопорушення.

По-друге, відмінності між публічним і приватним правом знайшли своє відображення у різних методах регулювання окремих суспільних відносин.

Для публічного права домінуючим є той принцип, що його норми не можуть бути змінені угодами сторін. Вони були об’єктивними, існували незалежно від волі і бажання конкретних осіб. У сучасному праві такі норми називають імперативними (наказовими, безумовно обов’язковими).

Для приватного права характерними і переважаючими є норми, які надають зацікавленим сторонам самим визначити свої відносини (уповноважуючи норми). Наприклад, у Законах ХІІ Таблиць є норма, яка надає зацікавленим сторонам право при укладенні договору позики самим визначати свої нові відносини („як вони домовляться, хай так і буде, ця угода хай буде ніби законом”).

З іншого боку, у приватному праві є норми, які застосовуються в окремому конкретному випадку лише тоді, коли зацікавлена особа, якій було надано право самій визначати свої відносини, не скористалась ним. У сучасному праві такі норми називаються диспозитивними правами.

Найхарактернішою рисою приватного права була цілковита відсутність державного втручання у сферу приватних відносин („як сторони домовляться, так і повинно бути”). Однак це зовсім не означало, що приватна сфера суспільних відносин була віддана на самоплив. Вона визначалась межами законодавства.

Головним об’єктом приватноправових відносин був римський громадяни. Його інтереси домінували над державними, ставилися вище них. Ц хоча правовий статус римського громадянина визначався його майновим цензом, все ж інтереси громадянина ставилися вище за державні.

3. Захист цивільних прав

У найдавніший період римської історії захист майнових прав та інтересів жителів Риму здійснювався власними силами потерпілого: кожен, хто вважав своє майно право порушеним, розправлявся з кривдником власними силами, залучаючи до цього родичів, друзів. Це був період самосуду. При цьому правовим виявився той, хто перемагав.

Римське право визнавало принцип – „насилля дозволено відбивати силою”. Навіть у розвиненому праві Стародавнього Риму ще