Але спроба застосувати силу для відновлення порушеного цивільного права вела до несприятливих наслідків для кредитора. Так, кредитор, який самоправно захопив майно боржника для задоволення власних потреб, був зобов’язаний не тільки повернути захоплене, а й втрачав право вимоги (Закон імператора Марка Аврелія). Іншим законом (IV ст. н.е.) встановлювалось, що особа, яка силою захопила власну річ у її фактичного володаря (орендатора, боржника, найманця тощо) позбавлялась права власності на ця річ і повинна була повернути її володарю (відтепер він став її власником). А якщо до того ж виявиться, що захоплена річ йому не належить на правах власності (наприклад, господар позичив сусідові плуга для обробки поля, а самочинно відібрав в рахунок погашення боргу коня), то він не тільки повертав відібрану річ, а й сплачував вартість цієї речі (в даному випадку - коня), то він не тільки повертав відібрану річ, а й сплачував вартість цієї речі (в даному випадку - коня) особі, у якої він її відібрав.

Звернемо увагу на таку особливість правового захисту в Римі: право надавало захист лише тоді, коли органи держави встановлювали для певної категорії сторів ті чи інші позови, надавали можливість „підібрати” позов до конкретної спірної справи. Іншими словами: якщо позов встановлено – захист буде надано, якщо ні – права на захист не буде ( в такому разі виконання зобов’язання однією стороною було лише моральним обов’язком).

Нам невідомо, коли саме виник державний суд в Римі. Але зрозуміло, що він виник разом з утворенням державних органів, оскільки був і залишається складовою частиною державного апарату.

Виходячи з наявності у Римі публічного та приватного права, суди публічні розглядали справи, що стосувалися інтересів держави; майнові спори і деякі дрібні кримінальні справи розглядали у цивільних судах.

Перш ніж перейти до висвітлення рис судочинства, вияснимо необхідні особливості судового процесу, його поняття.

1. Діяльність судових органів спрямована на здійснення правосуддя, називається судовим процесом. Залежно від характеру, що розглядались, він поділявся на кримінальний і цивільний.

2. Особа, яка вважала своє майнове право порушеним і котра зверталася до суду за захистом, є позивач.

3. Вимога позивача, представлена до суду щродо надання захисту порушеному праву – позов. Тобто, позов є не що інше, як право особи заявляти в судовому порядку вимоги, які суд може задовольнити.

4. Особо, до якої заявлена претензія чи вимога позивача – відповідач.

Характерною особливістю римського цивільного процесу класичного періоду був його поділ на дві стадії провадження:

а) розгляд справи у претора (jus);

б) розгляд справи у суді (judicum).

Провадження у цих двох стадіях докорінно відрізнялося від сучасного цивільного судочинства. Сучасний суд першої інстанції (районний чи міський в містах без районного поділу) розглядає справу від початку до кінця і виносить рішення. Якщо таке рішення не оскаржене у встановленому законом порядку, воно вступає в законну силу і приводиться до виконання. У випадку оскарження прийняте рішення переглядає суд другої інстанції.

У Стародавньому Римі судочинство розпочалось із розгляду справи у претора (стадія jus). Сторони викладали вимоги, заявляли претензії. Якщо відповідач визнавав вимогу і зобов’язувався її виконати, подальший розгляд справи припинявся. В разі його незгоди, претор просив свідків засвідчити зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судді (стадія judicum).

Таким чином, jus і judicum є не дві стадії, а два етапи одного й того ж судового провадження. Без розгляду справи у претора її розгляд у суді був неможливий.

Така організація судового процесу існувала в Римі впродовж століть. Вона вважалася нормальним ординарним (тобто звичайним) порядком. Тому, коли в період монархії поділ судового процесу на дві стадії був скасований, він дістав назву екстраординарного (надзвичайного).

З давніх-давен утверджуються такі загальні правила цивільного процесу:

- сторонам дозволяється давати відвід запропоновану претором судді або самим пропонувати власну погоджену кандидатуру;

- крім суддів, що призначалися претором, існували ще так звані арбітри (праобраз пізніших судів присяжних). Вони теж призначалися претором і утворювали спеціальні рекуператорні (тобто колегіальні – у складі 3, 5 чи 7 суддів) суди;

- визнавалось, що ніхто не може бути суддею у власній справі;

- коли права сторін неясні, слід підтримувати відповідача, а не позивача і в сумнівних випадках приймати більш м’яке рішення;

- один сідок – не свідок;

- ніхто не може бути двічі покараний за один і той же делікт;

- за заздалегідь неправильне рішення суддя відповідав власним майном;

- неповага до суду тягне за собою карну чи матеріальну відповідальність.

Неважко зрозуміти, що багато з цих правил судочинства покладені в основу сучасного цивільного судового процесу.

4. Шлюбно-сімейні самовідносини

Сім'я - це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язане спільністю побуту, взаємодопомогою і моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я будувалася за принципом підпорядкування владі глави родини (paterfamilias). Несучи на собі відбиток родового ладу, римська патріархальна сім'я включала в себе главу сім'ї, його дружину, дітей, онуків. інших родичів, залежних осіб, а також рабів. В цілому римська сім'я була моногамною і патріархальною.

За сімейним статусом римські громадяни поділялись на:

а) осіб свого права - домовладика;

б) осіб чужого права - всі інші члени сім'ї.

Тільки домовладики володіли повною правоздатністю. Сини, незалежно від віку, сімейного і громадського стану, посади, за життя