б) досягнення шлюбного віку: дівчата - 12 років, хлопці -14 років.

в) наявність права брати законний римський шлюб, що було елементом цивільної правоздатності.

г) відсутність шлюбу з іншими особами у нареченої і нареченого на момент укладення нового шлюбу.

Перешкод для укладення другого шлюбу після розірвання першого римське право не чинило. Однак вдова мусила була витримати не менше 10 місяців трауру. Метою цього обмеження були не стільки моральні принципи, скільки усунення сумнівів щодо визначення батьківства дитини, яка народиться в період трауру. Це був скоріше звичай, ніж правова норма. Якщо вдова в цей період все ж виходила заміж, її шлюб визнавався дійсним, отже вона сама піддавалась безчестю;

д) відсутність інших перешкод для укладення шлюбу. Не допускався шлюб:

між родичами по прямій і боковій лініях;

між свояками;

між опікуном і підопічною;

між провінційним магістратом і жителькою даної провінції;

між заміжньою жінкою, що вступила ще при шлюбі в перелюбство, і
коханцем.

Шлюб припинився:

а) зі смертю одного з подружжя або розлучення;

б) із втратою одним із подружжя свободи і громадянства;

Розлучення у класичну епоху було вільним. Воно допускалося як обопільною згодою, так і з ініціативи однієї сторони.

В період монархії розлучення за обопільною згодою забороняло Одностороння заява про розлучення допускалася у випадках:

а) порушення подружньої вірності одним із подружжя;

б) замах на життя одного із них ;

в) здійснення інших винних дій одним із подружжя.

Допускались розлучення і без вини когось із подружжя, але з поважних причини, якою вважалось:

нездатність до статевого життя;

бажання піти в монастир.

Одностороннє розлучення без поважної причини супроводжувало штрафом.

Правові відносини подружжя.

Відносини осіб, що перебували у шлюбі, поділялися на особисті і майнові.

При шлюбі cum manu особисті і майнові відносини подружжя відзначалися патріархальною суворістю:

Дружина були позбавлена всякої юридичної самостійності і фактично будь-якого захисту. її, як річ, можна було продати в рабство, віддати і рахунок відпрацювання боргу, витребувати назад, якщо вона покинула дім.

Не існувало ніяких перешкод щодо покарання дружини, включаючи чи смертну кару. При цьому скликався сімейний суд, куди запрошувались кровні родичі дружини. Вирок виносив paterfamilias одноосібно.

Безчестя дружини падало на чоловіка. При перелюбстві дружини розлучення для чоловіка було обов'язкове, інакше це розцінювалося як звідництво з метою отримання прибутку.

Вбивство невірної дружини з часом не допускалося, але коли це було
зроблено в стані гніву (афекту), то покарання було мінімальним.

Так само у цьому шлюбі складались і майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала під час шлюбу, автоматично ставало власністю чоловіка. Лише після смерті чоловіка вона могла успадковувати майно нарівні з дітьми і поділяла громадянське становище чоловіка.

Шлюб sine manu дещо по-іншому визначав особисті і майнові відносини подружжя.

Дружина зберігала свій дошлюбний правовий статус. Чоловік не мав права на її життя і свободу. Главенство чоловіка стосувалося лише деяких внутрісімейних справ: вибору місця проживання; облаштування житла тощо.

В основі майнових відносин знаходився принцип роздільності майна подружжя. Дружина володіла правоздатністю та дієздатністю.

Характерною особливістю майнових відносин у цьому шлюбі була заборона дарувати що-небудь одне одному. Це робилося в першу чергу, щоб не допустити майнової залежності когось із подружжя.

На початку укладення шлюбу sine manu ввійшло у звичай передавати чоловікові придане (посаг). На перших порах (за два століття до н.е.) чоловік брав на себе усний обов'язок повернути придане у випадку розлучення.

Згодом (у перші три століття н.е.) придане отримує спеціальну регламентацію. Чоловік ставав власником приданого. Однак йому заборонялося без згоди дружини відчужувати земельні ділянки. У випадку припинення шлюбу придане поверталося.