Принцип диспозитивності надає особам, що беруть участь у процесі, можливість при активній допомозі суду розпоряджатися своїми процесуальними правами і засобами захисту. Принцип диспозитивності передбачений ст. 11 ЦПК, в якій сказано, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Виключення з принципу диспозитивності, зокрема, наводяться пп.1, 3 та 4 ст.303 ЦПК: під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необгрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Специфіка принципу диспозитивності витікає і з того, що в окремому провадженні зацікавленні особи наділені лише тими процесуальними правами, які необхідні для встановлення відповідного факту. Тому особи, беручи участь у даних справах, можуть розпоряджатися лише такими правами.

Так, зацікавлена особа вправі у передбачуваному законом порядку звернутися в суд із заявою про встановлення юридичного факту, але вона і вправі відмовитися від своєї заяви. Звернувшись в суд, зацікавлена особа може відмовитися від своєї заяви і тоді провадження у справі може бути закрито. Заявник в праві змінити своє прохання, оскаржити судове рішення тощо. Однак такі розпорядчі дії не торкаються позову і нерозривно пов'язаних з ними засобів захисту (зустрічного позову, забезпечення позову тощо), оскільки їх нема в окремому провадженні, що також складає одну із особливостей застосування принципу диспозитивності. Зокрема, недоступним є використання в процесі у справах окремого провадження мирової угоди (ч.5 ст.235 ЦПК).

Висновок

Підтвердження судами в окремому провадженні фактів, що мають юридичне значення, називають судовим встановленням юридичних фактів. Воно слугує гарантією законних прав громадян. Про значення судового порядку встановлення юридичних фактів свідчить те, що з його допомогою реалізуються такі конституційні права, як право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з об’єктивних причин, а також у старості (ст. 46 Конституції України), захищаються інтереси, що витікають із правового становища суб’єктів цивільних, шлюбно-сімейних, трудових та інших правовідносин. За допомогою до суду заінтересовані особи звертаються тоді, коли відсутні необхідні правовстановлюючі документи і судове рішення є єдиним засобом здійснення суб’єктивних прав.

З прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України 2004 року були внесені деякі зміни стосовно встановлення фактів, що мають юридичне значення. До переліку таких фактів внесено, наприклад, факт народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження (п. 7 ст. 256 ЦПК), а також факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу (п. 5 ст. 256 ЦПК).