Оскільки вже не було поділу процесу на дві стадії, то, по суті, немає і litiscontestatio. Однак з огляду на це момент виникнення процесу мав різноманітні матеріально-правові і процесуальні результати, внаслідок чого litiscontastatio приурочується тепер до того моменту, коли сторони встановлюють спір, тобто коли позивач заявляв відповідачу на суді свою претензію, а відповідач виявляв намір її оспорювати. Після цього суддя приступає до судового розгляду справи по суті, перевірки документів та ін. Коли справу вичерпано, суддя виносить своє рішення. Усе, що відбувалося під час розгляду справи, заносилося до протоколу судового засідання.

На противагу попереднім видам процесу в екстраординарному процесі допускалось оскарження судового рішення у вищу інстанцію - аж до імператора. Однак до імператора доходили лише найважливіші справи - цивільні та адміністративні. Таке оскарження дістало назву apellatio - апеляції.

В екстраординароному процесі зберігся інститут адвокатури, але адвокати перебували під наглядом спеціально призначених чиновників. Уперше встановлюється судове мито на покриття судових витрат. Виконання рішення становить тепер лише останню, завершальну частину судового розгляду. Для порушення питання про виконання рішення не треба було, як колись, виконавчого позову, а достатньо простого прохання позива-ча. Рішення суду виконувалось адміністративними особами, зокрема судовими виконавцями шляхом перенесення стягнення на майно боржника. Судовий ви-конавець забирав у відповідача, іноді силою, певну річ, яку згодом продавали, щоб задовольнити претензії позивача. Перенесення стягнення на все майно боржника мало місце лише в тому випадку, коли було декілька кредиторів і всі вони пред'являли претензії до неспроможного боржника, який не віддавав добровільно майно для їх задоволення.

Правило республіканського процесу про остаточне погашення один раз поданого позову в екстраординарному процесі не застосовувалося, однак рішення суду, яке вступило в законну силу, залишалось непорушеним

3. Формулярне судочинство

Формулярне судочинство було об'єктивно перехідним типом процесу і тому історично недовговічним. У самих своїх принципах воно передбачало появу нових початків: поділ на дві стадії з переважними повноваженнями претора в юридичному формулюванні суперечки викликало обґрунтовану недовіру до судді "другої стадії", а при відсутності права на оскарження судових рішень — недовіру можливостей судової процедури. Крім того, як уже відзначалося, у ряді випадків шукаюча сторона могла удатися не до судових, а до адміністративних способів захисту прав, що застосовувалися владою претора. Із зміною адміністративної системи, із встановленням бюрократично супідрядної ієрархії, у тому числі і відомств юстиції, характерних для монархічних порядків, склалися умови для розбору приватних позовів у нетрадиційному порядку надзвичайної юстиції (extra ordinern judiciorum privatorum).

У новому, екстраординарному процесі був відсутній настільки важливий для колишніх видів поділ на дві стадії. Виклик до суду і судовий розгляд справи здійснювалися вже при значній участі державної влади в особі її чиновників чи суддів.

Скарга позивача подавалася в судове місце відповідно до встановленої підсудності; вона заносилася до протоколу і потім повідомлялася відповідачу. Якщо сторони зафіксували додатковими діями свої наміри заперечувати заяву і вести суперечки по справі, то призначалося судоговоріння по з'ясованому в такий спосіб предмету. Явка сторін у суд не була вже безумовною вимогою, широкий розвиток одержало представництво; можливий був розгляд справи і при неявці однієї зі сторін. Суддя розбирав справу, оцінював її з погляду права і виносив постанову-вирок (decretum). Вирок по приватних позовах міг передбачати виконання в грошовій формі чи в натурі — причому байдуже, що конкретно з цього приводу передбачала норма закону. На вирок допускалося apetlatio - оскарження, що подавалося по ієрархічній підпорядкованості: начальнику провінції, міста і т.п. Виконання вироку також вже не вимагало спеціальних додаткових позовів чи процесуальних дій, а проводилося "озброєною рукою". У зв'язку з ствердженням екстраординарного порядку розгляду справ при судах стали вводитися посади судових виконавців, тісно зв'язаних і з адміністративною чи поліцейською владою території.

Екстраординарне судочинство характеризувалося принципово новими процесуальними рисами. По-перше, для нього був у найбільшій мірі характерний принцип змагальності: суд сам не збирав фактичних даних у справі, а виступав в ролі примусового посередника. По-друге, судочинство ставало все більше і більше закритим, з обмеженою публічністю судоговоріння — аж до того, що розгляд справ став проходити в адміністративних закритих приміщеннях. По-третє, переважати стало письмове ведення і закріплення основних судових процедур; складання суддівських протоколів стало становити новий своєрідний елемент судочинних дій, важливий для дотримання інтересів сторін. Нарешті, екстраординарне виробництво стало передбачати обов'язкові судові мита — на покриття канцелярських витрат, на досудову підготовку справи і т.п., а потім взагалі за участь державного суду в розборі приватної справи.

Висновок

Отже, саме формулярний процес дав змогу перетворити застаріле цивільне право з вузьконаціонального у всесвітньо визнане, абстраговане від своє; основи приватне право. У формулі містилося формулювання юридичної сутності виниклого майнового спору. Послідовно йшли: а) інтенція — викладення вимог позивача, сутності спору; б) кондемнація — доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції.

У складніших випадках необхідно було стисло викласти в формулі факти й обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; тоді на початку формули перед інтенцією вставлялась