Категорія «джерела права» в науці звичайно тлумачиться в двох взаємозв'язаних аспектах. По-перше, до них відносять об'єктивні чинники, що «породжують» право як соціальне явище. Як такі чинники виступають матеріальні умови життя суспільства, економічні, політичні і соціальні потреби пануючого класу і інших соціальних груп. Інакше кажучи, в даному випадку йдеться про джерело права в матеріальному значенні слова. По-друге, поняття джерела права пов'язують і з безпосередньою діяльністю уповноважених органів держави по формуванню права, доданню йому форми законів, указів, ухвал і інших нормативно-юридичних документів. Тут ми маємо справу з поняттям джерел права у формальному або юридичному значенні слова.

Необхідно відзначити, що з другим поняттям джерела права частіше за все доводиться стикатися не тільки в науці трудового права, але і на практиці, в повсякденному житті, бо воно дає можливість пізнати трудове право з позицій нормативного змісту і його приналежності до конкретних суб'єктів працівникам, працедавцям, трудовому колективу.

В даній курсовій роботі поставлена наступна мета:

1. Визначити поняття джерел трудового права

2. Виявити місце трудового законодавства як джерела в трудовому праві.

3. Визначити вплив міжнародних норм трудового права.

Джерела трудового права численні і різноманітні, їх можна по-різному класифікувати. По характеру ухвалення джерела трудового права можна розділити на ті, що приймаються державними органами (закони, укази і ін.), що приймаються за угодою між державними органами, працедавцями і профспілками (угоди, колективні договори і ін.), а також що приймаються органами міжнародно-правового регулювання праці (пакти про права людини, конвенції і рекомендації Міжнародної організації праці).

По сфері дії джерела трудового права можна розділити на діючі в межах всієї України, окремих суб'єктів України, регіонів, окремих організацій.

Нарешті, можна класифікувати джерела трудового права за їх правовою ієрархією, інакше кажучи, по юридичній силі. Ця класифікація найбільш зручна для вивчення, вона дозволяє охарактеризувати ступінь і умови застосування того або іншого джерела, її ми і дотримуватимемося надалі. По юридичній силі серед джерел трудового права можна виділити (за ієрархією зверху вниз) Конституцію України, акти міжнародного правового регулювання праці, закони, підзаконні акти, акти судових органів, угоди про працю, локальні акти.

Враховуючи, що правотворча діяльність у сфері праці здійснюється не одним, а поряд державних органів, які нерідко привертають до цієї діяльності профспілки і трудові колективи, слід, перш за все, виділити класифікацію джерел трудового права по органах, що приймають нормативні акти різної юридичної сили.

Особливе місце серед джерел російського права, у тому числі і трудового права, займає нині діюча Конституція України, прийнята всенародним голосуванням 28 червня 1996р. Відповідно до Конституції України вона має вищу юридичну силу, пряма дія і застосовується на всій території України. Закони і інші правові акти, що приймаються в Україні, не повинні суперечити Конституції.

Конституція закріпила ряд нових положень принципового характеру, які мають безпосереднє відношення до поняття і змісту джерел російського права взагалі і трудового права зокрема. Так, в ній наголошується, що має рацію і свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають значення, зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і старанної влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям (ст. 18). Загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори Україна є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору. Конституція законодавчо закріпила свободу праці, заборону примусової праці, право на працю в умовах, що відповідають вимогам безпеки і гігієни, на винагороду за працю без якої б то ні було дискримінації і не нижче за встановленого законом мінімальний розмір оплати праці, а також право на захист від безробіття. Вона визнала право працівників на індивідуальні і колективні трудові суперечки з використанням встановлених законом способів їх дозволу, включаючи право на страйк. Кожному надається право на відпочинок. Працюючому за трудовим договором гарантуються встановлені федеральним законом тривалість робочого часу, вихідні і святкові дні, оплачувана щорічна відпустка.

3. Основні умови праці

Робочий час — це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіка роботи та умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов'язки.

Конституція України в ст. 45 передбачає, що працівнико-ві гарантується встановлена законом тривалість робочого часу.

Тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучасних умовах спостерігається тенденція до колективно-договірного та індивідуального (в рамках трудового договору) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

Робочий час поділяється на види, розрізняють нормаль-ний, скорочений і неповний робочий час. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Причому потрібно наголосити, що передбачені законодавцем гарантії відносно граничної тривалості робочого часу поширюються на найманих працівників підприємств усіх форм власності (ст. З КЗпП України). У колективних договорах або інших локальних актах можуть бути закріплені положення про 40-годинний робочий тиждень, а також менші за тривалістю норми робочого часу на даному підприємстві, в