Ще одне питання стосується того, що оскільки перелік особистих

немайнових прав є не вичерпним (ч.З ст. 270 ЦК), то яким чином можна

обмежити особисті немайнові права фізичних осіб, які не передбачені ані в

Конституції України, ані в ЦК або інших законах. У цьому випадку слід

застосовувати загальні положення про обмеження цивільних прав.

II. Види особистих немайнових прав

Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам

незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у

зв'язку з якими подіями життя вони перебувають.

Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає узв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками.

Тому момент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайнових прав — народження людини і припис закону.

В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в

результаті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії

суб'єкта цивільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні

правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при

настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною).

ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за

спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що

забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що

забезпечують її соціальне буття (глава 22).

Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих

немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і

такі, що їм належать за законом. (ч.І ст. 270 ЦК України).

Так. різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові

інститути:

1) права на немайнові блага, втілені у самій особистості;

2) право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та

охорону здоров'я;

3) право на недоторканність особистого життя.

За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується

класифікувати на:

1) особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію

особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та

ін.);

2) особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної

недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця

проживання тощо);

3) особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність

внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна

таємниця, невтручання у г.ріїватне життя, честь і гідність).

1. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування

фізичної особи

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування

фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:

V Право на життя;

V Право на здоров`я;

V Право на безпечне довкілля;

V Право на свободу та особисту недоторканість;

V Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.

Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним.

Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь- якими засобами, не забороненими законом.

Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.

Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи

припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.

Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.

Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного

переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права.

Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин.

Щодо смерті, то