розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна
смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо
обмежений період.
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що
медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками.
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства.
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема
евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка,
щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога".
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє
задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди неможе бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283).
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону
здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів.
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується
системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою
Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України
передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній
особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй
медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування
відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України).
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може по гіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків
(усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування,
медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність.
Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та
особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини,
ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права
також закріплюють це право кожної людини.
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті — ст. 288
"Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода
включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода.
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи
психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних
напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289).
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію протии катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р.
Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне
покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками,
вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається.
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права
дитини,'' яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р.
Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу