Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов’янських народи є нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою – це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх – великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його цент-ральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуа-тованих трудящих мас.

2. Походження, джерела, списки і редакції Руської Правди

Носієм державної влади, репрезентантом держави України-Руси був князь. Князем міг бути тільки член фамілії Во-лодимира Великого. За весь час існування Української держави був один лише випадок, коли «вокняжився» в Галичі не член цього ро-ду, а боярин, Владислав Кормильчич. У розумінні людей ХІ-ХІІІ століть Україною правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав право на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдности

руської землі, України. Київська Русь не мала певного спадкового права. Спочатку правив сам Великий князь київський з допомогою своїх синів, які цілком підкорялися йому. Після Ярослава встанов-люється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть ішла боротьба двох принципів наслідства: по черзі всіх братів, а потім — по черзі синів старшого брата, або тільки по лінії старших синів, від батька старшому синові. Брак сталих норм наслідства викликав постійну боротьбу за Київсь-кий престол, в якій фактично перемагав не той, хто мав більше прав, а той, хто був міцніший, або кого підтримувало віче. Прагнен-ня окремих земель мати свою династію було властиве й Київській землі. Київ бажав мати князя з династії Володимира Мономаха, піз-ніше — вужче: з династії Мстислава І, але цього не спромігся до-сягти, і протягом ХІІ-ХІІІ ст. ішла боротьба за Київ між Мономаховичами, Мстиславичами, Ольговичами, боротьба, мотиви якої добре зформулював у 1173 році Святослав Всеволодович Чернігівський: «ми одного діда внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені».

Компетенція та влада князя були необмежені й залежали від його авторитетности та реальної сили, на яку він спирався. Головним чином він був воєначальник, йому належала здебільшого ініціятива походів і їх організація.

Князь був адміністратором, суддею. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав II на-казували скликати собор єпископів і обирати митрополита; треба гадати, що вказували вони й кандидатів. Залізняк Л. Перша українська держава // Пам’ятки України. — 1997. — №3. — С.42-48

Прибічна рада бояр, а спочатку — дру-жини князя, була невідмінним учасником княжої управи. Радитися з старшими членами дружини, а пізніше — з боярами, було мораль-ним обов'язком князя. В цьому лежав також інтерес князя: дружи-на завжди могла відмовити йому послуху, якщо він надумав щось без поради з нею. Коли Володимир Мстиславич, організуючи похід на Мстислава Ізяславича, не порадився з боярами, дружина відмо-вилася брати в ньому участь.

Не зважаючи на моральну обов'язковість нарад, на фактичне існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окрес-леним складом, компетенцією, функціями, а увесь час мали харак-тер випадковий: бували на ній ті, кого запрошував князь, обговорю-вали питання, які стояли на черзі.

Віче являло собою орган влади старший, ніж князь. Ще Прокоти згадував про племінну самоуправу слов'ян. Згодом, з ростом влади князя, віча завмирають, і лише тоді, коди влада кня-зів київських занепадає, — знову прокидається віче.

у Києві перший натяк на віче подає літопис під 1024 роком: переможець Ярослава, Мстислав, не посів Київського престолу, бо кияни його не побажали. Року 1068 кияни — супроти всяких прав — обрали князем Всеслава Полоцького, з іншої династії. Року 1113 - знову всупереч праву — закликали Володимира Мономаха, і т. д. Року 1151 кияни не побажали мати князем Вячеслава, а виз-нали його братанича, Ізяслава: «ми его не хочем, ти наш князь».

Призначення всіх урядовців за-лежало тільки від князя, і відповідали вони тільки перед ним. В ра-зі незадоволення, віче скаржилося князеві на зловживання його урядовців. Перше місце в князівстві належало канцлерові-"печатникові", який не лише прикладав печать, але й виступав із склад-ними дипломатичними дорученнями, а також виконував військові функції. Таким був Курил, чи Кирил, печатник Данила. Невідомо, чи були аналогічні посади в інших князівствах.

Головним урядовцем князя був тисяцький. Тисяцьких у перед-князівські часи обирала людність, але згодом перетворились вони на урядовців князя. Сиділи вони переважно в Києві, Чернігові, Пе-реяславі, Турові, Володимирі, Галичі, Перемишлі. Під час відсутности князя були його заступниками. За тисяцькими йшли соцькі, десятські. Всі вони мали військово-адміністративний, а почасти й фінансовий характер.

Найбільше значення серед правових пам'яток Київ-ської Русі має Руська правда. Вона дійшла до нас більше ніж в трьохстах списках: в складі літописів, у різних юри-дичних збірниках. Ці