Цілком природно, що Київські князі після встановлення князівської юрисдикції по всіх справах в першу чергу повинні були встановити єдину систему покарань, тобто єдиний розмір вири за вбивство й інші грошові стягнення за інші види злочинів по всій Київській Русі. Князі, розширюючи межі своєї юрисдикції й організовуючи численний судовий апарат, були зацікавлені в ліквідації всякого роду самоуправлінських дій, що й зумовило необхідність видання єдиних законодавчих актів.

У 988 році, під чає князювання в Києві князя Володимира, відбулося так зване "Водохрещення Русі" [41,56]. Процес переходу Русі в нову віру протікав поступово, стикаючись з труднощами, пов'язаними з переломом старого, встояного світогляду і небажанням частини населення переходити в нову віру.

Наприкінці X - початку XI століття разом з новою релігією на Русь приходять нові законодавчі акти, переважно візантійські і південнослов'янські, які містили в собі фундаментальні основи церковного - візантійського права, що згодом стало одним із джерел Руської Правди. У процесі зміцнення позицій християнства і його поширення на території Київської Русі особливого значення набули ряд візантійських юридичних документів - номоканонів, тобто об'єднань канонічних збірників церковних правил християнської церкви і постанов римських та візантійських імператорів про церкву. Найбільш відомими з них є:

а) Номоканон Іоанна Схоластика, написаний у VI столітті,- який містить найважливіші церковні правила, розбиті на 50 титулів, і збірник світських законів з 87 глав;

б) Номоканон 14 титулів;

в) Еклога, видана в 741 році Візантійським імператором Левом Іосоврянином і його сином Костянтином, присвячена цивільному праву (16 титулів з 18), яка регулювала в основному феодальне землеволодіння;

г) Прохірон, виданий наприкінці VIII століття імператором Костянтином, який називався на Русі Градським Законом або Ручною Книгою законів;

д) 3акон Судний Людем, створений болгарським царем Симеоном.

Згодом ці церковно-юридичні документи, що називалися на Русі Керманичними Книгами, приймають силу повноправних законодавчих актів, а незабаром за їх поширенням починає впроваджуватися інститут церковних судів, які існують поряд із князівськими [ ].

Головною ідеєю етапу Київської Русі в розвитку держави була перевага церкви над державою, і благодаті над законом. Судова влада церкви встановлювалася над всім християнським населенням Русі у певних справах. Над деякими групами населення (церковні люди) церковний суд встановлювався по всіх, справах, аналогічно суд над населенням церковних земель (вотчин). У багатьох випадках дія церковних статутів накладалося на сферу дії державного законодавства, основним джерелом якого була Руська Правда.

Приватне юридичне життя Древньої Русі найбільш повно і вірно відбилися в Руській Правді, перша частина якої була складена з ініціативи Ярослава Мудрого. У Руській Правді не раз зустрічаються згадки, що так "судив" чи "уставив" Ярослав. Але в Правді можна зустріти кілька постанов, виданих спадкоємцями Яросава, його дітьми і навіть його Правда була наслідком законодавчої діяльності не одного Ярослава.

У Руській Правді немає однієї важливої особливості давньоруського судового процесу, одного із судових доказів - судового двобою чи поля. Однак збереглися в древніх джерелах історії сліди, які вказують на те, що поле практикувалося як до Руської Правди, так і після неї [ ]. Цей документ ігнорує його, що можна пояснити тим фактом, що духовенство наполегливо протягом віків проповідувало проти судового двобою, як пережитку язичництва, вдаючись навіть до церковних покарань, щоб вивести його з практики руських судів, але довго такі зусилля залишалися безуспішними.

Руська Правда існує в кількох основних редакціях. Коротка редакція зустрічається частіше в пам'ятках чисто літературної якості, які не мали практичного судового вжитку, у літописах. Велика Правда зустрічається здебільшого в Керманичах, іноді в збірниках канонічного змісту, які звалися Мірилом праведним. Ця редакція Руської Правди зустрічається серед юридичних пам'яток церковного чи візантійського походження, принесених на Русь духовенством, які мали практичне значення у церковних судах. Древня руська Кормча - переклад візантійського Номоканона. Номоканон - звід церковних правил і законів візантійських імператорів, що стосуються Церкви. Цим збірником і керувалася давньоруська Церква у своєму правлінні й особливо в суді по духовних справах. Візантійський Номоканон постає в нашій писемності з цілим рядом додаткових статей. Однією з них, а не самостійним актом, є Руська Правда, яка складалася під впливом пам'яток візантійського права. Укладачі, нічого не запозичаючи дослівно з цих пам'яток, ними керувалися.

Текст Руської Правди склався в сфері не князівського, а церковного суду, у середовищі церковної юрисдикції, потребами і цілями якої керувалися її укладачі у своїй роботі. Це пояснює, чому в Руській Правді немає постанов про політичні злочини, що не підлягали церковному суду, про образу жінок і дітей і про образи словом, що розбиралися винятково церковним судом на підставі не Руської Правди, а особливих церковних законів.

З часу прийняття християнства руській Церкві була надана двояка юрисдикція.

По-перше, вона судила всіх християн, як духовних осіб, так і мирян, по деяких справах духовно-морального характеру. Такий суд повинний був здійснюватися на основі номоканона, привезеного з Візантії і на підставі церковних статутів, виданих першими християнськими князями Русі. Іншою функцією церковних судів було право суду над християнами (духовними і мирянами) по всіх справах: церковних і нецерковних, цивільних і карних. Церковний суд по нецерковних цивільних і кримінальних справах, який поширювався тільки на церковних людей, повинен був здійснюватися згідно місцевого права і викликав потребу в письмовому зводі місцевих законів, яким і стала