Можна виділити дві причини необхідності створення такого збірника законів:

1) Першими церковними суддями на Русі були греки і південні слов'яни, не ознайомлені з юридичними звичаями русичів.

2) У руських юридичних звичаях було багато норм язичницького звичайного права, які найчастіше не відповідали новій християнській моралі, тому церковні суди прагнули якщо не зовсім усунути, то хоча б спробувати пом'якшити деякі звичаї, які найбільше суперечили моральним і юридичним почуттям християнських суддів, вихованих на візантійському церковному і цивільному праві.

Цими потребами і була викликана в церковному середовищі спроба скласти кодекс, що відтворював би діючі на Русі юридичні звичаї, будучи адаптованим допонять і відносин, які змінилися під впливом Церкви. Плодом цієї спроби стала Руська Правда.

Головний зміст Руської Правди складає юридичне визначення діянь, якими одна особа заподіює шкоду іншій. За деякі з таких діянь закон накладав лише приватне відшкодування на користь потерпшого, за інші - урядове покарання з боку князя. Дії першого роду - цивільні правопорушення, дії іншого роду - карні злочини. Руська Правда розмежовувала особисту образу, образу, нанесену дією особі, від збитків, заподіяних її майну, але і особиста образа, фізична шкода, розглядались ' законом переважно з точки зору збитку господарського. Вона більш суворо карала за відсікання руки, ніж за відсікання пальця, тому що в першому випадку потерпілий ставав менш здатним до праці, тобто надбання майна. Дивлячись на злочини переважно як на господарську шкоду, Правда карала за них відшкодуванням, яке відповідало матеріальним збиткам потерпілої сторони. Руська Правда звертала мало уваги на мотиви злочину і не передбачала ні попередження злочинів, ні виправлення злочинної волі. Вона розглядала лише безпосередні матеріальні наслідки злочину і карала за них злочинця матеріальними, майновими збитками. Правда не визнавала злочинів морального характеру.

Руська Правда була вірним відображенням юридичної дійсності XI - XII століть, але неповним відображенням. Вона відтворює один ряд приватних юридичних відносин, побудованих на матеріальному, економічному інтересі. Але в ці відносини усе глибше проникав починаючи з кінця X століття новий лад юридичних відносин, що створювався на іншому началі, на моральній базі. Ці відносини проводила в життя Церква.

Церковний Статут князя Володимира визначає положення Церкви в новій для неї державі. Церква на Русі відала в той час не лише проблемою порятунку душ: на неї було покладено багато мирських турбот, що межували зі завданнями держави. З одного боку, Церкві було надано широку юрисдикцію над усіма християнами, до складу якої входили справи сімейні, справи по порушенню недоторканності і святості християнських храмів і символів, справи про віровідступництво, про образу морального почуття, про протиприродні гріхи, про замахи на жіночу честь, про образи словом. Церкві було дозволено влаштовувати і підтримувати порядок сімейний, релігійний і моральний.

З іншого боку, під її протекцію було поставлено особливе суспільство, що виділилося з християнської пастви і отримало назву церковних чи богодільних людей. Це суспільство у всіх справах, церковних і нецерковних, судила церковна влада. Це суспільство складалося:

1) з духовенства чорного і білого з сім'ями,

2) з мирян, які служила Церкві чи задовільняли різні її мирські потреби, наприклад, лікарі, сповитухи, і т.д.,

3) з людей безпритульних і убогих, мандрівників, жебраків, сліпих, повністю нездатних до праці [ ].

Під опікою Церкви знаходились і самі установи, в яких знаходили притулок церковні люди: монастирі, лікарні, богодільні. Усе це відомство Церкви окреслене в Статуті Володимира в загальних рисах. Церковні справи і люди позначені короткими і сухими переліками. Практичний розвиток початків церковної юрисдикції, викладених у цьому Статуті, можна знайти в церковному Статуті Ярослава, який вже був досить великим церковним збірником. Він повторює майже ті ж підсудні Церкві справи, які перераховані в Статуті Володимира, але сухі переліки останнього трансформовано в ретельно сформульовані статті зі складною системою покарання і, місцями, з позначенням самого порядку судочинства.

Ця система і цей порядок побудовані на співвідношенні понять гріха і злочину. Гріхами відає Церква, злочином - держава. Всякий злочин Церква вважає гріхом, але не всякий гріх держава вважала злочином. На комбінації цих основних понять побудований порядок церковного суду в Статуті Ярослава. Усі справи, обумовлені в Статуті, можна звести до трьох розрядів:

1) справи тільки гріховні, без елементу злочину, наприклад, споживання забороненої церковними правилами їжі, вирішувались винятково церковною владою без участі князівського судді;

2) справи гріховно-злочинні, заборонені і церковними правилами, і цивільними законами, розбиралися князівським суддею за участю судді церковного;

3) справи третього розряду, злочини, скоєні церковними людьми, як духовними, так і мирянами. За Статутом Володимира, усіма справами таких людей відали церковна влада, але і князь залишав за собою деяка участь у суді над ними. Найбільш тяжкі злочини, скоєні церковними людьми, судив церковний суд, але за участю князівського, з яким він ділився грошовими пенями [ ].

Статут Ярослава вніс нові поняття в руське право і юридичну свідомість. По-перше, він ускладнив поняття про злочин, про матеріальну шкоду, заподіювану іншому, згадкою про гріх, про моральну несправедливість чи моральну шкоду, заподіювану злочинцем не тільки іншій особі, але і самому собі. По-друге, піддавав юридичному зобов'язанню гріховні діяння, які старий юридичний звичай не вважав осудними, наприклад, образа словом. По-третє, відповідно до нового погляду на злочин, ускладнював діючу систему покарань, яка складалася з грошових пеней, морально-виправної кари, покути і ув'язнення в церковному домі, поєднаного з примусовою роботою на користь Церкви.

Церква впливала на побут і звичаї