Суб'єктами права власності могли бути тільки люди не рабського стану. Розподіл речей на рухомість і нерухомість не знайшов юридичного оформлення, але статус рухомості розроблений у Руській Правді досить докладно. Власник мав право на повернення свого майна (коня, зброї, одягу, холопа) з чужого незаконного володіння на основі строго встановленої процедури - за заподіяну «образу» призначався штраф у розмірі 3 гривень. Повернення речей вимагало показань свідків і розгляду при необхідності перед «зводом з 12 чоловік» (статті 13, 14, 15, 16 Короткої Правди; статті 34, 35 Великої Правди)[ ]. Загальний принцип захисту рухомої власності полягав у тому, щоб повернути її законному хазяїну і заплатити йому штраф як компенсацію за збитки. Рухома власність (включаючи холопів) вважається в Руській Правді повністю власністю господаря: при суперечках про її повернення держава не накладала штрафів, сторони самі домовлялися між собою. Ті, хто довірили майно рабам і холопам (для торгових операцій і т.д.) несли у випадку нанесення збитків і нищення речі відповідальність перед третіми особами в повному обсязі (статті 116, 117)[ ].

Охорона приватної власності - одне з основних призначень Руської Правди. Так, згідно статті 71 Великої Правди, знищення знаку власності на бортних деревах передбачало високий штраф (12 гривень) [ ].

б) 3обов'язальне право. Розвинутість зобов'язального права є переконливим доказом панування права приватної власності. У Руській Правді згадується про зобов'язання з договорів. Для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань не могло спричиняти майнове стягнення, але і давало потерпілій стороні за певних обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань -продаж в холопи (статті 54,55 Великої Правди) [ ].

Відмінності цивільно-правового зобов'язання від кримінально-правового виникають лише на певному рівні правового розвитку, у період Київської Русі вони змішувалися. Тільки з формуванням галузей цивільного і карного права законодавець вносить ясність у ці питання.

У стародавності існувало два види зобов'язань: із правопорушень (деліктів) і договорів, причому перші, очевидно, виникли раніше. У Руській Правді зобов'язання з деліктів передбачають відповідальність у вигляді штрафів і відшкодування збитків. Договірні зобов'язання оформлювалися в систему при становленні приватної власності, але поняття договору ще не існує. Пізніше під договором почали розуміти угоду двох чи кількох осіб, в результаті якого в сторін виникають юридичні права й обов'язки. У Древній Русі існувало кілька різновидів договорів.Сторони (суб'єкти) договорів повинні були відповідати вимогам віку, правоздатності і волі. Нічого не відомо про вік вступивших у зобов'язання у дохристиянський період. Із прийняттям християнства діяв загальний принцип, відповідно до якого вступ у шлюб був юридичним фактором досягнення і майнової самостійності особи. Невідомі і ті аспекти договорів у язичницький період, що визначалися статтю людини. Однак у Руській Правді жінка уже виступає як власник майна, отже, вона була вправі робити все, що захоче з цим майном. У цьому збірнику законів закріплений вплив на зобов'язання волі. Холоп не був суб'єктом правовідносин і не міг відповідати за зобов'язання, усю майнову відповідальність ніс за нього хазяїн. Майнові наслідки угод холопа, виконаних з доручення пана, також лягали на останнього.

Древньому праву відомі два види відповідальності по договорах: особиста і майнова (в історичному відношенні більш пізня і розвинута). У Древньому Римі лише закон Петелія (VI ст. до н.е.) встановлював майнову відповідальність. У першому випадку особа, яка не виконала зобов'язань, перетворювалося в раба, в іншому випадку її власність переходила кредитору. У Руській Правді домінує майнова відповідальність. Однак у випадку порушення умов зобов'язань особа могла перетворюватись в повного холопа, злісний купець-банкрут також потрапляв у рабство. При нерозвиненості рабства зароджується принцип, відповідно до якого той, хто не виконав зобов'язань, належав кредитору на той термін, протягом якого відпрацьовував йому весь обсяг боргу і збитків.

В ІХ-ХІІ ст. письмова форма договорів ще не розвинулася. Договори («ряди») заключались, як правило, на торгу усно в присутності свідків чи митника для усунення наступних взаємних претензій, але суд приймав і будь-які інші докази, що засвідчують договори. Перші письмові угоди купівлі-продажу землі, які дійшли до нашого часу, відносяться до Новгорода.

У побуті договір купівлі-продажу був найпоширенішим. Продавалося майно (рухоме і нерухоме) і холопи, причому продажу останніх у законодавстві того часу приділялося багато уваги. У Руській Правді регламентувався не стільки сам договір купівлі-продажу (його умови залежали від волі сторін), скільки суперечки, що виникали в результаті взаємних претензій. Сторони могли розпоряджатися лише своєю власністю, майно крадене чи невідомого походження оспорювалось після покупки в присутності адміністрації. Якщо законність приналежності проданого не доводилася, угода розривалася і майно відшкодовувалося його власнику. Угода про продаж яких-небудь значимих речей відбувалася на торгу привселюдно, щоб уникнути наступних претензій.

Продаж нерухомості почав оформлюватися письмовими актами, перші з тих, які дійшли до нас, датуються починаючи з ХІІ ст. Існували терміни пред'явлення претензій по недоліках купленої речі. Існував і договір самопродажу в холопство в присутності свідків. Цей договір був досить розповсюджений у розглянутий період і історично передував договору купівлі-продажу.

У Руській Правді є згадування про наймання робітників «мостників» для ремонту і будівництва мостів (стаття 97 Великої Правди). Встановлюється розмір плати за роботи і харчування. У ХП-ХШ ст. з'являється категорія «найманців», яких закон відмежовував від інших груп залежного населення, і їхні відносини