Можна сказати, що правова культура – це свого роду матриця самого права, яка задає стійкі і динамічні форми мисленню, правосвідомості й поведінці окремих громадян, груп, інститутів і суспільства в цілому.

При такому підході слід мати на увазі, що, по-перше, рівень розвитку правової системи як особливої системної якості і є політичною культурою суспільства. Співвідношення правової свідомості, правової діяльності, правових відносин, політичної влади, політичного життя, правової культури полягає в тому, що остання є характерною ознакою рівня розвитку перемін. Можна сказати, що правова культура у кожний даний момент часу функціонує в кожній даній точці багатомірного соціального простору правових відносин, не збігається з нею повністю, але існує як така складова, що здатна виступати у вигляді показника чи характеристики рівня розвитку правової системи Менюк О. Формування правової культури підприємця і теоретичні та прикладні аспекти. – Київ, 2001. –с.19.

По-друге, характеристика правової культури як рівня розвитку права імпліцитно містить у собі зазначене, з одного боку, на усвідомлення необхідності досягнення суспільною системою належного цільового стану (максимально високого при даних соціальних умовах рівня розвитку) її правової культури, усвідомлення шляхом співвідношення до економічного і політичного устрою суспільства, а тому й об’єктивної по своїй суті ідеальної моделі цього цільового стану, і, з другого, – на оцінку наявного рівня культури в правових відносинах суспільства крізь призму її цільового, якого вимагає базис стану. Звідси у нашому понятті, “правова культура” закладено оціночний момент, який внутрішньо придатний культурі і без якого неможливо говорити про рівень розвитку права безвідносно до того, з чим порівнюється цей рівень, і безвідносно до того, що виявляється для людини цінністю, благом.

По-третє, правова культура являє собою таку системну якість, котра “знімає” як наявний рівень розвитку права, так і той критерій, на підставі якого відбувається оцінювання цього рівня. Для того, щоб розкрити цей якісний стан, необхідно показати дві суперечливі у своїй єдності грані правової культури: наявний і потенційно можливий рівні правової дійсності; необхідно показати наявний стан останньої в порівнянні з її цільовим станом, тобто в порівнянні з тим, до чого йде правовий розвиток. Ця суперечлива єдність рівневих станів правової культури й становить специфіку її глибинно-суттєвих підвалин.

По-четверте, у зміст правової культури належить включати рівень розвитку як позитивних, так і негативних правових явищ. Правову культуру не можна зводити тільки до культуреності, тобто подавати їй виключно позитивних якостей. Проте як об’єктивний стан вона властива кожній державно організованій людській спільності. Питання тільки в її змісті, рівні ступені розвитку. Правова культура може бути низькою, високою, демократичною, ліберальною тощо. У протилежному випадку вона позбувається аналітичних ознак.

6. Засоби формування правової культури особи в Україні

Сучасні умови розвитку українського суспільства аналізують дослідження проблеми формування й розвитку правової культури. У процесі формування правової культури важливо враховувати особливості розвитку соціального буття українського суспільства та національний характер українців.

На всіх етапах історичного розвитку України суттєвий вплив на формування правового буття та правової культури здійснювали ті чи інші особливості українського національного характеру, суспільної свідомості та психології. Особливо важливе значення в зазначеному комплексі має національний характер.

Національний характер є важливою складовою розвитку будь-якої національної культури, у тому числі й правової. Національний характер являє собою не тільки усталену сукупність психологічних явищ, оскільки явище не стільки психології, скільки буття, зокрема правового та правової культури, форма самоусвідомленості народу, яка представлена і вихована певною національною, у тому числі правовою, культурою за умов існування нації як суб’єкта історичної дії. Нерозвиненість правової культури наклала на свій відбиток і на національну вдачу українців, що становить, як слушно, на нашу думку, зазначають С. Пропєєв та В. Шамрай, чи не найголовнішу проблему, що стоїть перед нашим народом Пропєєв С. В., Шамрай В. В. Національний характер і українське буття. Феномен української культури: методологічні засади осмислення. –к., 1996.. З одного боку, розвиток національного характеру залежить від стану розвитку суспільства, держави, права, правової культури, від можливості людини реалізувати свої права і свободи. З другого боку, національний характер здійснює суттєвий вплив на розвиток соціального буття, всіх його складових, у тому числі правового буття, правової культури, правової свідомості.

У характері українців продовжує існувати ціла низка рис, які негативно впливають на формування і розвиток правової культури. Витоки невисокого рівня правової культури, зокрема, правовий нігілізм, позапублічність життя, які й сьогодні є реальністю правового життя України, ментальності значної частини її населення, коріняться у глибинах національного характеру, етичної психології нашого народу, які формувались упродовж багатьох століть.

Негативний вплив на формування правової культури особи мала ще одна надзвичайно важлива особливість, що вироблялася впродовж століть, пов’язана зі ставленням до влади і, відповідно, правова, що її забезпечує. В основі зазначеної риси лежить сформоване несприйняття деспотичного характеру влади і, відповідно, права, що її обстоює. У підсвідомості більшості населення України влада і право асоціювались із насильством над людиною. Тому українське населення, як правило, боялось влади, не вірило в справедливість права, всіляко намагаючись позбутися зазначених атрибутів держави.

Велику роль відіграли також і психологічні чинники, які частично пов’язані з недавнім тоталітарним минулим, зокрема безпорадність, подвійна мораль, звичка покладатись