одягу, і тому адміністрація зобов'язана надати спеціальне приміщення, де б вони могли на час роботи залишати одяг, що належить їм. З матеріалів справи видно, що таке приміщення було надане, проте належного нагляду за збереженням залишених в ньому віщою адміністрацією консультації забезпечено не було, унаслідок чого і було викрадено пальто позивальниці. За таких умов адміністрація повинна нести відповідальність за зникле з її вини пальто» [68, з. 175]. Судова колегія Верховного Суду РРФСР по аналогічній справі Добрецової відзначила: «Той факт, що секція гардероба не обслуговувалася спеціальною особою, відповідальною за зберігання речей працівників, не може бути поставлений у вину Добрецової, оскільки нормальна робота гардероба, пов'язана з обслуговуванням відвідувачів і своїх співробітників, за правилами внутрішнього трудового розпорядку, покладена на адміністрацію поліклініки» [85].
Все викладене вище, на наш погляд, свідчить про праце-правову природу даних відносин. Обов'язок збереження речей працівника є обов'язком адміністрації в трудовому правовідношенні, тобто носить явно виражений трудовий характер, як частина загального обов'язку по створенню працівнику нормальних умов праці. Порушення цього трудового обов'язку спричиняє за собою виникнення нового обов'язку в трудовому правовідношенні, обов'язки відшкодувати заподіяний працівнику збиток. Ніяких інших, у тому числі і цивільних правовідносин тут не -возникаєт. Відносини по відшкодуванню працівнику збитку у такому разі відносяться до предмету трудового права п повинні регулюватися нормами трудового права.
Дана позиція, висловлена автором цих рядків раніше [169], одержала підтримку в літературі. У. І. Попов відзначив, що відшкодування збитку в цих випадках «означає відновлення порушених відносин, які складалися з діяльності підприємства по забезпеченню належних умов праці» [157, з. 58]. Л. Я. Гинцбург вказав на те, що ці специфічні відносини складають органічну частину нормальних трудових відносин і потребують регулювання спеціальними нормами трудового права [123, з. 135]. До думки про необхідність врегулювання питання про відшкодування збитку, заподіяного незбереженням особистих речей працівника, в трудовому законодавстві ; приєдналися також О. В. Абрамова і А. В. Ашихміна [108, з. 14; З, з. 8].
У судовій практиці суди все більше відносять дані питання до сфери трудових відносин.
Би. пред'явила позов до Одеського банно-прального комбінату про стягнення 760 р., становлячих вартість її хутряного пальта, викраденого з приміщення відділу головного механіка комбінату, в якому вона працювала старшим інженером. Народний суд в позові відмовив, мотивуючи відмову тим, що між сторонами не був укладений договір зберігання, у зв'язку з чим відповідач не зобов'язаний відшкодовувати позивальниці збиток. Судова колегія Одеського обласного суду відмінила вказане рішення і відправила справу на новий розгляд, відзначивши при цьому, що позивальниця полягала з відповідачем в трудових відносинах. Відповідач не створив ніяких умов для збереження майна працівників під час роботи. Речі зберігалися в кабінетах, двері яких не закривалися через відсутність замків. Пропускної системи в установі не було. Все це з'явилося причиною крадіжки пальта, коли б. по виклику директора знаходилася в його кабінеті. Народному суду було доручено перевірити висловлені обставини і винести відповідну ухвалу (Архів Одеського обласного суду за 1985 р.).
Висловлені міркування Судової колегії спростовують затвердження народного суду про необхідність укладення договору зберігання і дають вказівки про оцінку зібраних доказів з позиції трудових правовідносин.
Для того, щоб виразніше була виявлена специфічність і праце-правовий характер матеріальної відповідальності підприємства в тих, що розглядаються .случаях, необхідно відмежувати ці відносини від цивільно-правових відносин по зберіганню майна, які регулюються розділом 36 ГК УРСР. Цей розділ, як відзначають в літературі, розрізняє відносини по зберіганню з участю громадян трьох видів: 1) відносини, що виникають в результаті укладення договору зберігання (ст. 413 ГК УРСР); 2) відносини по зберіганню, виникаючі в готелях, гуртожитках, будинках відпочинку, санаторіях і тому подібних організаціях з громадянами, що користуються послугами цих організацій (ст. 420 ГК УРСР); 3) відносини по зберіганню, виникаючі на підставі інших договорів або через розпорядження закону (ст. 424 ГК УРСР).
Робітники і службовці не укладають з своїм 'підприємством спеціального договору зберігання своїх особистих речей, навіть якщо вони користуються по вказівці -адміністрациі загальним гардеробом разом з відвідувачами. Обов'язок зберігати речі працівника витікає не з договору зберігання, не з факту здачі ним речей в гардероб і не з факту залишення їх у відведеному місці, а з факту існування між ним і підприємством трудового правовідношення і витікаючого звідси обов'язку працівника підкорятися правилам внутрішнього трудового розпорядку. Цивільно-правовий договір зберігання на суму в понад 100 р. повинен бути укладений у письмовій формі (окрім випадків короткострокової здачі речей в гардероби установ з видачею номера або жетона) під страхом настання наслідків, передбачених ст. 46 ГК УРСР, тобто неможливості посилатися на свідчення свідків або навіть недійсності операції. Нічого подібного немає при збереженні підприємством речей працівника. Договір зберігання створює для сторін специфічні права і обов'язки, витікаючі з того факту, що змістом і метою цього договору є тільки зберігання переданого майна і нічого іншого. Договір зберігання може бути відшкодувальним, при безвідплатному зберіганні поклажодавець зобов'язаний відшкодувати хранителю витрати, необхідні для збереження майна. Можна привести і інші права і обов'язки, що виникають при укладенні договору зберігання відповідно до закону або угоди сторін, яких немає і не може бути в даному випадку, а це витікає з факту наявності трудових правовідносин, в яких зберігання речей працівника не є самоціллю, а лише засобом забезпечення правив по