ПЛАН

Вступ......................................................................................................3

Поняття права спільної власності...............................................4

Право спільної часткової власності............................................7

Право спільної сумісної власності подружжя.........................11

Особливості деяких різновидів

права спільної власності............................................................20

Висновки.............................................................................................28

Список використаної літератури...................................................29

Вступ.

Інститут права спільної власності займає важливе місце в системі Цивільного права України. це пов’язано з тим, що окремі об’єкти можуть належати декільком фізичним чи юридичним особам одночасно. У цьому випадку між ними відносини з приводу користування, розпорядження та володіння таким майном. Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб’єктами права індивідуальної, колективної, державної власності, то тут не утворюється якась самостійна форма власності.

Який же правовий режим майна, що знаходиться у спільній власності, хто може виступати суб’єктами та якими повноваженнями вони наділені? Виникає також питання про особливості окремих різновидів права власності на спільне майно.

Для з’ясування цих питань необхідно проаналізувати чинне законодавство та основні положення цивілістичної науки. Доцільним також є порівняння законодавства УРСР та чинного Цивільного кодексу України з цього приводу.

У зв’язку з цим дану роботу на думку автора слід викласти у такій послідовності. Спочатку слід з’ясувати історичний аспект формування права спільної власності в Україні та сучасний стан законодавчого регулювання даного інституту цивільного права. далі необхідно визначити поняття спільної часткової та сумісної власності а також особливості права власності окремих юридичних осіб та інших суб’єктів на спільне майно.

1. Поняття права спільної власності.

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб'єктами права приватної, колективної, державної власності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма власності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об'єкт.

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об'єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як об'єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частину.

Тривалий час радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст. 26 Основ цивільного законодавства 1961 р., ст. 112 ЦК УРСР було передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та громадським організаціям або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Крім того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держави і громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов'язкового її припинення протягом одного року (ст. 117 ЦК УРСР виключена з кодексу за Законом від 16 грудня 1993 р.).

Закон України "Про власність" зняв обмеження щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст. З закону допускається об'єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з участю іноземних юридичних осіб і громадян. Об'єднане майно може, належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності.

З правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим — по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кожному з учасників спільної часткової власності належить не частка у праві власності на річ, а право власності на конкретну частку спільного майна. На перший погляд розбіжності несуттєві. Проте визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту, а тим самим і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст. 113 ЦК УРСР). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повноважень співвласників. У разі загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток інших співвласників.

У спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділенні або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом.

Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: подружжя, члени колгоспного двору (сім'ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст. 127 ЦК УРСР, — члени господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві). Закон "Про власність в СРСР" передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсобних господарств громадян. Крім того, це можливо було за згодою осіб, а також у випадках, передбачених законодавством союзних республік.

Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало відносини спільної власності. Так, у