Заборона примусової праці передбачена у статті 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і знайшла своє відображення в Конституції України. Термін "примусова чи обов'язкова праця" означає всяку роботу чи службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою якого-небудь покарання, роботу, для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба; праця в умовах надзвичайних обставин (стихійною лиха, аварії, нещасного випадку); робота, яка виконується за вироком суду, що вступив в законну силу

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на належні, безпечні і здорові умови праці в процесі трудової діяльності визначає КЗпП України (ст. 153 - 173і) та закони про охорону праці від 15 грудня 1993 р. Законодавство про охорону праці регулює відносини між власником підприємства, установи, організації (або його відповідним уповноваженим) і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Право на заробітну плату не нижче встановленого законом рівня забезпечується Законом України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р., (окрема розміром мінімальної заробітної плати, яка є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання (ст. 3), обмеженням розміру відрахувань із заробітної плати (ст. 26) та ін.

Положення Конституції щодо праці жінок та неповнолітніх знаходять відображення у чинному законодавстві у ст. 174, 190 КЗпП України, якими забороняється застосовувати працю жінок, осіб молодше 18 років на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт для жінок (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню). Забороняється також залучати вказаних осіб до підіймання і переміщення речей, вага яких перевищує встановлені для них граничні норми. Переліки цих робіт затверджуються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

Чинним законодавством, зокрема ст. 232 КЗпП України, передбачається і судовий захист громадян від незаконного звільнення. Спори працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу, за винятком спорів для деяких категорій працівників, розглядаються безпосередньо в районних (міських) судах.

Що стосується винагороди за працю, то її захист, строки і періодичність сплати, а також інші відповідні питання регулюються Законом України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р.

У ст. 44 Конституції вперше закріплене право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. У ч. 2 ст. 44 закріплено, що порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Закріплення Конституцією України права працівників на страйк є відтворенням в ній положень статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Право на страйк належить лише тим, хто працює, і може бути використане ними для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що порушуються роботодавцем, в тому числі і державою. Страйк є крайнім засобом вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страйк не допускається, якщо він створює загрозу життю І здоров’ю людей, а також на підприємствах і в організаціях залізничного і міського громадського транспорту (включаючи метро), цивільної авіації, зв’язку, енергетики, оборонних галузей (у підрозділах, безпосередньо зайнятих виробництвом продукції оборонної призначення), у державних органах, па підприємствах і в організаціях, на які покладено виконання завдань по забезпеченню обороноздатності, правопорядку і безпеки країни, у безперервно діючих виробництвах, зупинення яких пов'язане з тяжкими і небезпечними наслідками.

Конституція не передбачає можливості страйку працюючих з політичними вимогами. Тому такий страйк буде незаконним і не може бути допущений.

Конституція встановлює основи порядку здійснений права на законний страйк, вимагаючи урахування страйкуючими необхідності забезпечення національної Опіки, охорони здоров'я, прав і свобод громадян Порядок здійснення цього права регламентується до них нормами Закону колишнього СРСР "Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)" від 9 жовтня 1989 р. в редакції від 20 травня 1991 р

Брати чи не брати участь у страйку вирішує кожен працівник добровільно. За примушення до участі або неучасті в страйку винні особи несуть відповідальність у передбаченому законом порядку.

Рішення про визнання страйку незаконним приймається судом. Таке рішення зобов'язує трудові колективи припинити страйк і приступити до роботи не пізніше наступного дня після вручення копії рішення органові, який очолює страйк.

Ст. 45 Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок.

Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено статтею 24 Загальної декларації прав людини та витікає з вимог статті 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. У чинному законодавстві воно знайшло закріплення в ст. 2 КЗпП України. До речі, цим кодексом досить детально врегульовані положення, які стосуються гарантій використання зазначеного права.

Нормальна тривалість робочого часу працівників у відповідності із ст. 50 КЗпП не може перевищувати 40 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, - не більше 36 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу встановлена також для неповнолітніх, для окремих категорій працівників (вчителів, лікарів та інших). При роботі у нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину.

Право на відпочинок забезпечується встановленням у КЗпП