за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Видача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов'язком. Підставою такої видачі служить вирок, винесений судом держави, що запитується, відносно громадянина запитуючої держави, який набрав законної сили, а також міжнародний договір, учасниками якого повинні бути Україна і запитуюча держава. При цьому видача для виконання вироку може бути здійснена лише відносно осіб, які вчинили діяння, що відповідно до законодавства України та законодавства запитуючої держави є кримінальне караними. Наприклад, така видача злочинців передбачена Конвенцією про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах, що була укладена державами — членами СНД 22 січня 1993 р.
Згідно з ч. З ст. 10 КК іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними докторами України. Так, видачу з метою проведення кримінальноuо переслідування встановлено п. 2 ст. 60 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 р.
Юрисдикція української держави щодо вирішення питання про злочинність та караність діянь, вчинених на її території обмежується такими міжнародними документами: Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 року, Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 року, Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими чи умовно звільненими правопорушниками 1964 року
Відповідні повноваження в аналогічних випадках делегує також українська держава іншим договірним державам.
Вирішення питання про злочинність та караність діяння, вчиненого на території України іноземцем чи особою без громадянства, який проживає в іншій державі, в певних випадках може здійснюватись відповідно до їх національного законодавства, якщо Україна передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування даних осіб (так звана передача кримінального провадження).
Передача кримінального провадження передбачена Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 року.
Дана конвенція, як і ряд інших, ратифікованих Україною міжнародних договорів, відповідно до Закону України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 року є невід’ємною частиною національного законодавства України і має пріоритетну силу і застосовується в тому ж порядку, як і норми національного законодавства.
Передача кримінального провадження відповідно до ст. 2 Конвенції полягає в тому, що одна договірна держава передає іншій договірній державі “правомочність судового переслідування будь-якого правопорушення, що підпадає під дію її власного кримінального законодавства, до якого може бути застосовано закон іншої договірної Держави”.
При цьому клопотання держави, яка робить запит про порушення кримінального переслідування, супроводжується оригіналом чи засвідченою копією кримінальної справ, а також всіма іншими необхідними документами.
Іноземна держава, щодо якої зроблено запит, інформує державу, яка робить запит, про винесене після закінчення судового розгляду справи рішення чи про припинення провадження у даній справі.
Підставою передачі кримінального провадження є сукупність таких фактів: 1) особа підозрюється у вчиненні злочину, передбаченого законодавством України; 2) даний злочин як такий передбачений кримінальним законодавством договірної держави; 3) підозрювана особа має постійне місце проживання у державі, щодо якої зроблено запит, чи є громадянином цієї держави, чи якщо ця держава є країною її походження.
Умовами передачі кримінального провадження є наявність хоча б одного з таких фактів: 1) якщо підозрювана особа відбуває чи повинна відбувати у державі, щодо якої робиться запит, покарання у вигляді позбавлення волі; 2) якщо в цій державі за цей самий злочин чи за інші злочини проти підозрюваної особи порушено кримінальне переслідування; 3) якщо держава, що робить запит, вважає, що передача провадження виправдана інтересами встановлення істини і, зокрема, що найбільш суттєві докази знаходяться в державі, щодо якої зроблено запит; 4) якщо держава, яка робить запит, вважає, що виконання вироку в державі, щодо якої зроблено запит, у випадку його винесення, може збільшити ймовірність соціальної реабілітації засудженого; 5) якщо держава, що робить запит, вважає, що присутність на судовому засіданні підозрюваної особи не може бути забезпечена у державі, щодо якої зроблено запит; 6) якщо держава, що робить запит, вважає, що вона не зможе сама виконати вирок, у випадку його винесення, навіть з використанням екстрадиції, в той час як держава, щодо якої зроблено запит, здатна це зробити, а крім того ще і наявність згоди держави, щодо якої робиться запит, на передачу провадження, яка відповідно до ст. 17 Конвенції попередньо інформує підозрювану особу про отримання клопотання про порушення кримінального переслідування, для того, щоб така особа могла навести свої аргументи до прийняття цією державою рішення щодо клопотання.
Відмова держави, щодо якої зроблено запит, у прийнятті рішення про передачу провадження у кримінальній справі може ґрунтуватись на одному з таких фактів: 1) невідповідність заявленого клопотання передбаченим ч.1 ст.6 і ч.1 ст.7 Конвенції підставам для такого клопотання; 2) порушення передбаченого ст.35 Конвенції положення про те, що одне діяння двічі не карається; 3) якщо на час подачі клопотання вже минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності відповідно до законодавства держави, яка робить запит; 4) наявність хоча б однієї з умов, передбачених ст.11 Конвенції: а) якщо держава, щодо якої зроблено запит, вважає, що підстави, на яких