перебування в таких установах підлітків за саном здоров’я. Так, Самбірським р-н судом Львівської області 13 лютого 2002 року був направлений до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації неповнолітній П. Але в матеріалах справи немає будь-яких медичних документів про стан здоров’я підлітка, а отже суд це питання не досліджував [2,c.32]. Відповідне дослідження має бути проведене до розгляду справи у суді. Перелік захворювань, у зв’язку з якими до неповнолітніх не може застосовуватися направлення до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації встановлений Інструкцією про медичне обстеження дітей і підлітків, які направляються до загальноосвітніх шкіл та професійних училищ, соціальної реабілітації та для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, яке затверджене Міністерством охорони здоров’я України і Міністерством освіти України від 5 травня 1997 року №137/131. Відповідно до п.11 цієї Інструкції не підлягають направленню у зазначені установи неповнолітні, які мають психічні захворювання, туберкульоз, ревматизм, вроджені вади серця, інфекційні та венеричні захворювання, ряд хронічних захворювань, цукровий діабет тощо. Положенням про загальноосвітню школу соціальної реабілітації та Положенням про професійне училище соціальної реабілітації затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 року №859 підтверджується заборона направлення неповнолітніх у зазначені установи. Для них, а також для неповнолітніх, вживають алкоголь, наркотики, відповідно до вимог ст.9 Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 року з наступними змінами у державній системі охорони здоров’я повинні бути створені центри медико-соціальної реабілітації для цієї категорії неповнолітніх. Проте такі центри створені лише в Автономній Республіці Крим та трьох областях і тільки для неповнолітніх, які вживають алкоголь та наркотики. А от відповідні центри для неповнолітніх визначених в Інструкції №137/131 так і на сьогоднішній день не створені. Крім того, залишається проблема із здійсненням контролю за виконанням постанов про застосування примусових заходів виховного характеру. Так, постановою Самбірського р-н суду Львівської області від 13 лютого 2002 року до неповнолітнього П., застосовано примусовий захід виховного характеру у вигляді направлення його до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації терміном на 3 роки. Однак, у справі немає документів про виконання Постанов [2,c.33]. Зважаючи на це, для здійснення контролю за виконанням відповідних рішень суд повинен при його прийнятті інформувати служби у справах неповнолітніх. Постанова Пленуму Верховної Суду України "Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру" №6 від 31.05.2002 до навчально-виховних установ відносять: загальноосвітні школи, спеціальні реабілітаційні та професійні училища соціальної реабілітації. Згідно ст.8 Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх" від 24 січня 1995 року з наступними змінами неповнолітні віком від 11 до 14 років за рішенням суду направляються до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, а у віці 14 років – до професійних училищ соціальної реабілітації.
Ч.3 ст.105 КК України передбачає, що тривалість таких заходів виховного характеру, як обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного чи трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання встановлюється судом, який їх призначає. Проте згідно з даними судової практики ця вимога не завжди виконується. Так, Радонимльський р-н суд Житомирської області на підставі ч.2 ст.105 КК України звільнив неповнолітнього Л. від покарання за ч.1 ст.286 КК Країни з передачею під нагляд батьків, але без встановлення строку тривалості заходів виховного характеру. У зв’язку з цим зазначене судове рішення ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 30 квітня 2002 року для Л. встановлено заходи виховного характеру троком на 2 роки [2,c.31].
Вид звільнення від кримінальної відповідальності, який відноситься до загальних, але має певні особливості при застосуванні до неповнолітніх – звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.
Ч.2 ст.106 КК України встановлює наступні строки давності:
два роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;
п’ять років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
сім років – у разі вчинення тяжкого злочину;
десять років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
Звідси слід зазначити, що до неповнолітніх застосовуються порівняно із загальними вимогами звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності, передбаченими ст.49 КК України, деякі особливості, які полягають у скороченні строків давності та їхній меншій диференціації.
Особа, яка вчинила злочин у віці до 18 років, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення злочину і до дня набрання вироком законної сили минули строки, вказані в ч.2 ст.106. Перебіг давності зупиняється у випадку ухиляння особи, яка вчинила злочин у віці до 18 років, від слідства чи суду. При цьому немає значення, чи досягла повноліття ця особа на момент такого ухиляння [15,c.219]. Якщо ж переривання строків давності наступило через вчинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину строки давності за злочин вчинений у віці до 18 років обчислюються відповідно до ч.2 ст.106.
Якщо ж протягом строків давності встановлених ч.2 ст. 106, але уже після досягнення повноліття, особа вчинить новий злочин, то строки давності для цього будуть обчислюватися уже за ст.49 КК України.
Слід також зазначити, що вимоги зазначені у ч.4 ст.49: питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне ув’язнення, вирішується судом. Якщо