Одним із найстійкіших міфів, успадкованих українським шкільництвом з недалекого радянського минулого , є переконання в тому, що діти – єдиний привілейований клас у нашому суспільстві. Як наслідок, стало поширеним уявлення про те, що випадки жорстокого ставлення до дітей у нашій країні зумовлені лише психічним розладом чи алкоголізмом батьків, їх низьким моральним розвитком.

Між тим, суспільство має насторожувати обставина. що 11 % вчителів свідчать про наявність фізичного насилля над своїми вихованцями. Соціологічні опитування, які проводяться різними засобами масової інформації стабільно показують, що цей „виховний” засіб вважають ефективним і регулярно використовують 60 % батьків.

Проблема виявлення жертв фізичного або психологічного насилля є непростою, оскільки в чинному законодавстві відсутні норми, які зобов’язували б спеціалістів, що працюють з дітьми, повідомляти правоохоронні органи про всі ті випадки, коли у педагогічній практиці мають місце ситуації фізичного насильства. І до сьогодні школи намагаються замовчувати будь-які конфлікти, вважаючи їх суто внутрішніми, тобто такими, що не підлягають розголошенню. За таких умов діти, а разом з ними їхні батьки, залишаються абсолютно без захисту та надії а будь-яку допомогу.

Більшість батьків (а не лише дітей), на превеликий жаль, до цього часу не знають свої законних прав і свобод, порядку розгляду в правоохоронних органах заяв і звернень громадян. Психологічний шок, який вони переживають, коли їхні діти стають жертвами фізичного впливу чи злочинної недбалості з боку вчителів, як правило, заважає їм адекватно відреагувати і прийняти відповідні заходи, передбачені законом.

Створення механізмів контролю за дотриманням прав дітей доцільно здійснювати у двох напрямках: з боку державних органів влади та з боку громадськості.

До речі, у багатьох країнах практикується діяльність громадської інспекції. Власне, створення такої – один із дійових засобів подолання традиційної, вікової безвідповідальності суспільства щодо захисту прав дітей. Доцільність громадського контролю полягає в тому, що функціонування такої структури не потребує бюджетних асигнувань.

Особлива роль у захисті прав дитини належить засобам масової інформації, однак у гонитву за „гарячими” фактами, при публікації матеріалів про різні негативні випадки із шкільного життя ЗМІ подають повідомлення. які нерідко стають причинами додаткових психологічних травм жертви (потерпілого). Тому співпраця із ЗМІ, на нашу думку, була б дуже корисною саме у питанні підвищення правової культури населення.

Протягом шкільного дня відповідальність за збереження життя та здоров’я дітей несе вчитель. При цьому він бере на себе частину батьківських обов’язків.

Окрім обов’язків, обумовлених законом, учитель має право вимагати від вихованця дотримання дисципліни, виконання ним шкільних вимог, але робити це мусить, як мудрий батько.

Покарання учня завжди має бути обґрунтованим і розумним, не призводити до фізичних страждань, приниження людської гідності. Покарання має прямо залежати від віку учня та вчинку, який він скоїв.