Заслуговують на увагу наукові дослідження доктора юридичних наук А.М. Рабеца, який розглянув три аспекти права на життя:

це право особи самій вирішувати, чи буде вона виконувати дії, пов’язані з ризиком для життя. Він говорить, що не повинна наступати кримінальна відповідальність ні за ухилення від військової служби, ні за самовільне покидання поля бою, якщо це безпосередньо не пов’язано з веденням бойових дій по захисту вітчизни [10; с. 61].

На нашу думку слід замінити кримінальну відповідальність за ухилення від військової служби на цивільно-правову. Адже, як свідчить практика, норма про кримінальну відповідальність носить декларативний характер, бо в життя вона рідко втілюється, а більша частина призовників все одно ухиляється від військової служби. З нашої точки зору, краще запровадити цивільну відповідальність у вигляді штрафу, і чим більший строк ухилення, тим більший розмір штрафу необхідно стягувати.

Що стосується самовільного покидання поля бою, якщо бойові дії не пов’язані з захистом вітчизни, це також слушна думка. Як нам відомо, чимало молодих людей гине не за свою вітчизну, а так би мовити, з вини політиків. Не допустимо примушувати керувати життям своїх громадян заради інших держав.

Право на життя означає право на природну, не насильницьку смерть, можливість, як прийнято казати, „померти у власному ліжку”. Насильницька смерть може наступити в результаті доведення до самогубства, зараження ВІЛ-інфекцією, скоєння вбивства, спричинення шкоди життю незаконними діяннями правоохоронних органів при відсутності вини посадових осіб [10, с. 62, 63].

Ми згодні з думкою професора, що у цих випадках, крім настання кримінальної відповідальності чи без настання такої, необхідно застосувати також цивільно-правову. Отже, винна особа повинна відшкодувати збитки, понесені сім’єю внаслідок смерті годувальника.

Вчений також зазначає проблему спричинення смерті із співчуття до потерпілого. Він говорить, що в цивільному праві воно може потягнути відмову в його відшкодуванні. Збитки повинні відшкодовувати медичні установи, якщо евтаназію спричинив лікар у медичному закладі чи вдома у хворого, але з відома лікувального закладу [10, с. 63].

Як зазначалося вище, новий Цивільний кодекс у ч. 4 ст. 281 закріплює заборону задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя, але в науці склалися дві протилежні позиції.

Перша – це прихильники евтаназії. Наприклад А. Ф. Коні вважав, що вона допустима у виключних випадках, коли є такі умови як: 1) свідоме і стійке прохання хворого; 2) неможливість полегшення страждання хворого відомими засобами; 3) точна, безсумнівна доказаність неможливості врятувати життя, встановлена колегією лікарів при обов’язковій одностайності; 3) попередження органів прокуратури [5; с. 84]. Частково, лише з пасивною евтаназією, погоджується О. Домбровська, але як з вийнятковим заходом і лише у разі дотримання наступних умов: 1) ознайомлення хворого з діагнозом з поясненням можливих наслідків цієї хвороби; 2) прийняття колегією лікарів-спеціалістів у цій галузі одностайного рішення про те, що подальша підтримка життя хворого не дасть позитивних наслідків; 3) наявність висновку науково-дослідницького інституту щодо неможливості лікування цієї хвороби іншими засобами на момент звернення та перспективи наукових розробок у цій галузі охорони здоров’я; 4) прохання хворого позбавити його від страждань, висловлене у письмовій формі й посвідчене головним лікарем медичного закладу або нотаріусом; 5) згоди батьків, родичів хворого (батьків, дітей, дружини, чоловіка, сестер, братів) [2; с. 40, 41].

Згідно іншої позиції, евтаназія не допустима з моральної і юридичної точки зору: ніхто не може позбавити людину життя, яке повинно підтримуватись у всіх випадках до природного кінця; крім того необхідно врахувати як можливість помилки в прогнозі стану хворого, так і можливість зловживання евтаназією зі сторони лікаря чи інших осіб (проф. А. Ф. Гуляєва, Г. І. Царєгородцев, Г. С. Пондоєв) [7; с. 84]. Юристи відносяться до ”жалості” з більшим недовір’ям, ніж інші громадяни, оскільки під це поняття можна списати і багато інших речей. Навіть письмова згода на „легку смерть” не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана в людини у несвідомому і навіть у свідомому стані [3; c. 4].

На нашу думку, в Україні легалізувати евтаназію було б невірним кроком. На сьогоднішній день надання їй правомірного характеру тягне за собою ряд негативних наслідків. В умовах нашої держави при бідності медицини вона може перетворитись у засіб умертвіння одиноких престарілих, інвалідів, хворих на рак та СНІД, на утримання і лікування яких не достає грошей. Медикам не потрібно буде ламати голову, як полегшити страждання хворого медикаментами, психологічними та іншими засобами, а вченим-біологам та генетикам винаходити нові засоби боротьби з раком, СНІДом та іншими життєнебезпечними хворобами. Крім того, в хворих у критичному стані розвиваються всякого роду депресії, які виражаються в невір’ї у сприятливий наслідок і самі по собі можуть ініціювати прохання хворого про смерть, як скоре позбавлення від страждання.

Отже, підсумовуючи все висказане, можна сказати, що до змісту права на життя в цивільному праві слід віднести наступні елементи:

заборона позбавлення життя фізичну особу;

захист життя свого та інших осіб дозволеними засобами від протиправних посягань. До цього хотілося б додати, що не слід особу примушувати ризикувати своїм життям при веденні бойових дій, якщо це безпосередньо не пов’язано із захистом вітчизни;

підтримка медичними засобами внутрішньоутробний розвиток плоду у тілі померлої матері;

заборона як