Обвинувачений неповнолітній може бути викликаний до суду трьома способами:

наказом про виклик (судовою повісткою);

наказом про арешт;

арешт без наказу, коли це дозволено законом [81; с. 140].

Попередній судовий розгляд (процедура перед суддями, які допитують) провадиться судом стосовно будь-якого злочину, вчиненого особою, викликаною або доставленою до суду. Попередній допит починається з виступу обвинувача, котрий дає необхідні пояснення: проголошує вступну промову, щоб дати суддям загальне уявлення про факти, які викривають обвинуваченого у вчиненні злочину. Потім він подає докази. Після цього свідки обвинувачення піддаються головному, перехресному й повторному допитам.

Адвокат обвинуваченого неповнолітнього, найти коли обвинувачений викликав своїх свідків, проголошує лише одну промову – до допиту обвинуваченого і його свідків або після показань обвинуваченого, якщо останній . не викликав свідків. Віддання обвинуваченого до суду. Суд (або один суддя) визначає, чи достатньо підстав для віддання до суду, а також вирішує питання: яке обвинувачення він повинен пред'явити обвинуваченому; в яке місцезнаходження Суду має бути надіслана справа; чи слід брати обвинуваченого під варту, чи можна залишити його на волі, віддавши на поруки; чи буде зроблене “попередження про алібі”? Після віддання обвинуваченого до суду суддя повинен надіслати в суд, в якому слухатиметься справа, показання свідків і заяву обвинуваченого.

Обвинувальний акт. Обвинувач подає до Суду проект обвинувального акту, однак сам по собі він не має юридичної сили. Він стає законним документом і перетворюється на обвинувальний акт лише тоді, коли його підписує відповідний чиновник Суду. Обвинувачений щодо якого складений обвинувальний акт, повинен особисто з’явитися до суду для пред’явлення йому обвинувачення.

Після оголдошення обвинувального акту обвинувачений може обрати одну з декількох ліній поведінки:

визнати свою вину;

відповісти на обвинувачення мовчанням.

Не визнавати вини в пред’явленому обвинуваченні, визнавати вину з одного пункту обвинувального акта й не визнавати з іншого; не визнавати себе винним у пред’явленому обвинуваченні, а зізнатися в будь-якому іншому злочинові;

Зробити будь-яку заяву з приводу обвинувального акта, зокрема про непідсудність справи даному судові, про закриття справи.

Якщо підсудний не визнав себе винним у пред’явленому обвинуваченні або будь-якій його частині, то тим самим він визначив характер суперечки, яка виникла між ним і короною. Ця суперечка має бути вирішена судом – малим журі з 12 присяжних засідателів. Вердикт оголошується у відкритому судовому засіданні в присутності всіх присяжних і підсудного. Винесений присяжними вердикт не є остаточним, бо суд може запропонувати присяжним переглянути його. Лише після того, як суддя схвалить вердикт і дасть розпорядження клерку занести його до протоколу, він вважається остаточним [81; c. 27].

Отже, у кожній з країн ЄС є свої особливості щодо процесу провадження у справах про злочини неповнолітніх.

Список використаних джерел

І. Закони і підзаконні нормативно-правові акти

1. Конституція України: Прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30.

2. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 2001 р. / За ред. М. І, Маляренка, М. І. Хавронюка. – К.: Канон, А. С. К., 2002. – 1104 с.

4. Закон України № 2533-ІІІ від 21.06.2001 «Про внесеня змін до Кримінально-процесуального кодексу України» // Урядовий кур’р. – 2001. - № 120.

5. Закон України „Про органи і служби в справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.1995 р. № 2 0/95-ВР // Відомості Верховної ради. – 1995. - № 6. – С. 35; 1999. - № 4. – С. 35.

6. Закон України від 25.02.1994 „Про судову експертизу” // Відомості ВР України. – 1994. - № 28. – С. 232.

7. Закон України від 23.12.1993 „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” // Відомості ВР України, - 1994. - № 11. – С. 296.

8. Закон України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні від 05.02.93 // Відомості Верховної Ради. – 1993. - № 16. – ст. 167; 1995. - № 16. – ст. 111; 1996. - № 16. – ст. 71 (із змінами, внесеними Законами України № 655 – ХІV від 13.05.99 і № 696 – ХІV від 21.05.99).

9. Закон України від 26.04.2001 р. № 2402-ІІІ „Про охорону дитинства” // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 30. – С. 142.

10. Проект Кримінально-процесуального кодексу України (За станом на 3 травня 2003 р.). – К., 2003.

11. Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 21 від 22.12.95 (із змінами, внесеними згідно із Постановою Пленуму ВС України № 12 від 03.12.97).

12. Про практику застосування судами України законодавства в справах про злочини неповнолітніх і про втягнення їх у злочинну діяльність. Постанова Пленуму ВС № 5 від 26.06.81 (із змінами, внесеними згідно із Постановами Пленуму ВС № 10 від 12.10.89, № 3 від 04.06.93, № 12 від 03.12.97.

13. Про судову практику в справах про злочини неповнолітніх. Постанова Пленуму Верховного Суду РФ від 14.02.2000 р. № 7 // Бюллетень Верховного Суду РФ. – 2000. - № 4.

14. Про судових вихователів. Положення, затверджене Наказом Верховного Суду України, Міністерства юстиції України та Міністерства освіти України № 478/63/7/5 від 15.11.1995 р.

15. Декларація про захист жінок і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів // Права людини і