На підтвердження даної особливості, наведемо твердження І. М. Сеченова про те, що “якщо двоє людей різного віку, різних характерів або з різною освітою були свідками якої-небудь події і найближчим часом розказують про побачене по спогадах, то їхні описання не виявляються досить узгодженими між собою” [ 91, с. 446 ].

Захисна промова не може грунтуватися лише на показаннях свідків, зацікавлених у результатах розгляду кримінальної справи. Особливо критично слід ставитися до показань свідків, які перебувають у ворожих стосунках з засудженим або в його підлеглості, малолітніх і непонолітніх свідків, враховуючи можливість їхнього помилкового уявлення про повідомлені факти.

Становище потерпілого в процесі – його явна зацікавленість в результатах справи, доволі часто неприязне ставлення до підсудного робить його показання як джерело встановлення істини менш цінними і достовірними, ніж показання неупередженого свідка. Адже для потерпілого його показання є засобом захисту його прав і законних інтересів. При оцінці показань потерпілого треба врахувати і ті фактори, що потерпілий:

- мав можливість ознайомитися з усіма матеріалами слідчої справи, а після винесення вироку – і судової справи;

- весь час був в залі судового засідання як в суді першої інстанції, так тепер і в суді апеляційній інстанції;

- брав участь у дослідженні доказів у справі.

Одним із важливих джерел доказів є показання підсудного. Захисник повинен проаналізувати такий різновид показань підсудного: повне або часткове визнання чи заперечення своєї вини в інкримінованому злочині; самообмову; обмову; алібі.

Таким чином, аналізуючи показання потерпілого, підсудного, свідків, захисник повинен зіставити:

- показання однієї і тієї ж особи на досудовому слідстві, на судовому слідстві в суді першої інстанції і апеляційної інстанції;

- показання різних свідків;

- показання учасників апеляційного оскарження і документи;

- показання підсудного, потерпілого і незаперечні факти;

- в цілому розповідь на перших і наступних допитах на досудовому слідстві, на судовому слідстві в суді першої та апеляційної інстанції.

Особливість оцінки експертизи визначається її природою як діяльності, яка базується на спеціальних знаннях експерта. На думку В.К. Лисиченка, “спеціальні знання – це незагальновідомі, наукові, технічні і практичні знання, набуті у результаті професійного навчання чи роботи за певною спеціальністю особою, яка залучається як спеціаліст чи експерт для допомоги слідчому і суду, прокурору і адвокату у з’ясуванні обставин справи чи обгрунтуванні висновку з питань, для вирішення яких необхідне їх застосування” [ 52, с. 22 ].

М.В. Костицький вважає, що “пізнання в кримінальному процесі можна визначити як процес відображення на трьох рівнях – філософському, науковому, буденному. Залежно від стадії кримінального процесу, ступеня законодавчого врегулювання процесуальної доцільності пізнання може носити доказовий чи допоміжний характер” [ 45, с. 16 ].

В.Г Гончаренко вважає, що “проведення експертизи представляє собою процесуальну дію, суть якої полягає в дослідженні експертом за завданням суду речових доказів та інших матеріалів з метою встановлення фактичних даних, які мають значення для правильного вирішення справи” [ 15, с. 7].

В.Ю. Шепітько вважає, що “оцінка висновку експерта є складною розумовою діяльністю, яка включає:

В.Г. Гончаренко вважає, що “перевіряється компетентність експерта, його незаінтересованість у результатах справи, встановлюється, чи не вийшов він за межі своєї компетенції, чи грунтуються висновок на одержаних ним відомостях. Підлягають оцінці також, наукова обгрунтованість висновку, правильність застосування окремих методик і дозволеність їхнього використання експертом” [ 16, с. 15 ].

На нашу думку, оцінка висновку експерта повинна, насамперед, складатися з таких елементів:

а) оцінки особи експерта, з точки зору його підготовленості до дачі висновку по спеціальних питаннях науки (техніки, мистецтва і ремесла), а також його об’єктивності, незацікавленості в результатах справи;

б) оцінки висновку з точки зору його відповідності межам компетенції експерта;

в) оцінки фактів і висновків, які містяться у висновку експерта.

Речові докази в сукупності з іншими встановленими по справі фактами можуть слугувати серйозним, інколи неспростованим доказом проти підсудного для прокурора. В той же час, ретельне дослідження речових доказів може дати захиснику переконливий матеріал для того, щоб оспорити обвинувачення.

Протоколи слідчих та судових дій та письмові документи вимагають уважного ставлення і ретельного дослідження. При оцінці документів важливе значення має перевірка дотримання порядку складання і приєднання до справи. Якщо ж документ носить сумнівний або спірний характер, то, очевидно, суд повинен перевірити шляхом допиту осіб, які брали участь в його складанні.

В своїй судовій промові захисник не повинні загромаджувати її зміст довгими цитатами з показань. До того ж, апелянту треба стежити за собою і намагатися, щоб зміст передавався з найбільшою точністю. У зв’язку з цим, в судовій промові необхідно вказувати том справи і сторінку справи, на якій розташований зміст доказу, який цитується.

Обґрунтування правильного застосування кримінального закону тісно пов’язане з питаннями правильної кваліфікації злочину. Адже будь-яке порушення кримінального закону обов’язково повинно потягнути за собою зміну винесеного судом першої інстанції вироку.

Звідси випливає, що захисник повинен проаналізувати всю сукупність зібраних по справі матеріалів і звернути увагу на наявність основних елементів складу злочину (об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона). Велику увагу слід приділяти дослідженню питань суб’єктивної сторони. У випадку невстановлення судом мотивів і