лютого 2002 року Верховна Рада України прийняла Закон України “Про судоустрій України”, який визначає, що “присяжними визнаються громадяни України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя” [ 30, с. 32 ].
В.Т. Маляренко вважає, що “коли б не було народних засідателів, ми могли б без проблем узяти європейську модель. У певній мірі це дасть можливість використовувати інститут присяжних і, водночас, інститут народних засідателів” [ 59, с. 5 ].
П.І. Репешко вважає, що “народні засідателі, здійснюючи правосуддя, вирішують питання факту і права спільно і під керівництвом головуючого судді-професіонала, а присяжні засідателі самостійно вирішують питання факту, залишаючи вирішення питання права професійному судді” [ 82, с. 119].
На нашу думку, було б доцільно використати позитивний потенціал інститутів, які є результатом як нашого власного досвіду, так і досвіду інших країн. Мова йде про об’єднання незалежності і професійної компетентності в єдиній колегії суду, а правова сторона вирішується одночасно з фактичною. Це пояснюється тим, що питання факту і права настільки складні і тісно пов’язані, що для їх вирішення недостатньо життєвого досвіду, потрібні правові знання, які може мати лише юрист-професіонал.
У зв’язку з цим, Р. Савонюк вважає, що “поділ на “суддів факту і суддів права” більшою мірою відповідатиме суті і призначенню суду присяжних, ніж сама колегія і пропонує такий склад суду присяжних – 3 професійні судді + 9 присяжних засідателів” [ 86 , с.71 ].
Так, єдина розширена судова колегія у Франції об’єднує 3 суддів і 9 засідателів, у Німеччині – 3 професійні судді + 2 засідателів (шеффенів). В Італії – 2 судді + 6 засідателів, в Австрії суд присяжних охоплює 3 професійних суддів + 8 шеффенів, відповідно в Угорщині – двох і трьох (Польщі), трьох і чотирьох – у Болгарії. На нашу думку, суд присяжних повинен діяти у складі судді і 6 народних засідателів з рівними правами судді, тобто всі питання вони вирішують спільно.
Г. Вєтрова вважає, “що суд присяжних суперечить самій гносеологічній природі судової діяльності в результаті розподілу єдиного процесу пізнання і встановлення істини на фактичну і юридичної сторони. Обидві вони настільки об’єднані, що обумовлюють одна одну, що не підлягає ніякому чисто умовному розподілу [ 13, с. 26 ].
І.Я. Фойницький бачив велику небезпеку для судочинства в тому, що одні судді судять тільки по закону, а інші – тільки по совісті [ 96, с. 226 ]. У зв’язку з цим, А. Курбатов вважає, “що вже зараз у вузах потрібно навчати майбутніх обвинувачів та захисників ораторському мистецтву, бо ми, сьогоднішні правники, гарно і переконливо висловлюватися в переважній більшості не вміємо” [ 50, с. 98 ].
Однією з найважливіших конституційних гарантій справедливого правосуддя є побудова судочинства на основі змагальності і рівноправності сторін. І.Л. Пєтрухін так характеризує змагальність у суді присяжних:
розмежування функцій обвинувачення, захисту і вирішення кримінальної справи між різними суб’єктами процесу – прокурором і потерпілим (обвинувачення), підсудним, захисником (захист) і судом (вирішення справи) і недопустимість поєднання цих функцій в одній особі;
визнання представників функції обвинувачення і функції захисту сторонами;
наділення сторін рівними процесуальними правами і можливостями;
надання судовому розгляду характеру спору, полеміки сторін, які захищають протилежні інтереси [ 81, с. 8 ].
У змагальному кримінальному процесі з участю присяжних засідателів, адвокат і прокурор, які не володіють ораторським мистецтвом, в кращому випадку – безкорисні, в гіршому – джерело підвищеної суспільної небезпеки і для потерпілого, і для суспільства [ 65, с. 45 ].
На нашу думку, судові дебати в суді присяжних повинні відбуватися в тому ж порядку, як і в суді першої інстанції. Звідси випливає, що судові дебати в суді присяжних складаються з промов прокурора, потерпілого, його представника, цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників, захисника, законного представника підсудного, підсудного. Судові дебати в суді присяжних мають деякі особливості, які випливають як безпосередньо з процедури судового розгляду, так і з особливостей сприйнятя справи присяжними засідателями:
1) межі судових дебатів визначені межами судового слідства;
2) присяжні засідателі сприймають в ході судових дебатів тільки таку промову державного обвинувача і захисника, яка проста і доступна для їх розуміння, і до того ж роз’яснює незрозумілі для них моменти судового слідства;
3) на відміну від звичайної процедури, де в судових дебатах участь, відповідно до закону, бере тільки потерпілий, визнаний одночасно цивільним позивачем, у суді присяжних передбачається участь потерпілого в дебатах незалежно від наявності у нього статусу цивільного позивача;
4) зростає роль керуючого судді в судових дебатах при розгляді справи присяжними засідателями, коли суддя зобов’язаний зупиняти учасників дебатів, якщо вони торкаються у своїх виступах обставин, які не підлягають розгляду з участю присяжних.
На думку С. Хрульова, “на присяжних вплине та промова, яка роз’яснює сумнівні для них обставини, висвітлюючи їх з належних сторін тобто зачіпає саму суть справи і проголошується зрозумілою для них мовою, і що ця промова, яка не задовольняє ці умови, якою б ефективною вона не була і вишуканою по формі, не справить ніякого враження, або, краще сказати, не вплине на рішення суду” [ 98, с.40 ].
При розгляді справи в суді присяжних в Російській Федерації, сторони в судових дебатах в обґрунтуванні своїх позицій не можуть торкатися обставин, які не підлягають розгляду з участю присяжних засідателів:
- згадувати про докази, визнані