Права людини — це суб'єктивні права, що виражають не потенційні, а реальні можливості індивіда, закріплені в конституціях, міжнародно-правових актах і законах. Дане положення слід підкреслити, оскільки нерідко в правознавстві зустрічається розуміння суб’єктивного права лише як елемента конкретного правовідношення, що виникає за наявності юридичного факту, який породжує дане відношення.

В юридичній літературі така позиція була піддана критиці. Справедливо наголошувалося, що спосіб виникнення, форма вияву і реалізації тих або інших прав не мають принципового значення для їх характеристики як суб’єктивних1.

Зрозуміло, права особи надзвичайно багатоманітні за змістом, об'ємом, способах реалізації. Проте закріплення того або іншого суб'єктивного права в законодавстві повинне означати реальну можливість індивіда вільно користуватися певним благом в межах і в порядку, визначених у законі.

Суб'єктивне право як юридична категорія розкривається через набір певних можливостей індивіда: можливості користування визначеним соціальним благом, можливості вчиняти певні дії і вимагати відповідних дій від інших осіб; можливості звернення до держави з вимогою захисту або відновлення порушеного права.

Розглядаючи права і свободи як елемент правового статусу, ми включаємо в нього не тільки основні (конституційні) права, але і весь комплекс прав, які випливають із законів (внутрідержавних і міжнародних). Особливо слід підкреслити вплив міжнародних норм про права людини на розширення правового статусу особи, в сучасному світі. Акт ратифікації того або іншого договору означає для держави необхідність привести своє законодавство у відповідність із взятими на себе зобов'язаннями. Держава створює систему органів щодо захисту прав людини — судові органи, органи виконавчої влади, парламентські, президентські структури, інститут омбуцмена і ін., а також встановлює конкретні юридичні механізми і процедури такого захисту. Кожна з країн володіє своїм набором процедур і механізмів захисту прав і свобод особи, своєю системою органів такого захисту.

Приймаючи на себе зобов'язання по забезпеченню прав громадян, держава має право вимагати від них правомірної поведінки, яка відповідала б еталонам, зафіксованим в юридичних нормах. Тому держава формулює свої вимоги до індивідів у системі обов’язків, встановлює заходи юридичної відповідальності за їх невиконання: Держава як носій політичної влади наділена спеціальними механізмами забезпечення прав громадян і виконання ними своїх обов'язків.

Обов'язок — це об'єктивно необхідна поведінка людини. Слід разом з тим підкреслити, така об'єктивна необхідність певної поведінки завжди суб'єктивно усвідомлюється індивідом, а це може призвести до відступу від вимог норми. Тому обов’язок — це як необхідна, так і можлива поведінка. Людина здійснює свій вибір не тільки у сфері юридичних вимог і розпоряджень. На цей вибір можуть впливати інші норми, які мають антисоціальну спрямованість. У цьому випадку обов'язок не буде реалізований. Обов’язок - це можлива поведінка і тому, що і при сприятливому, позитивному ставленні особи її реалізація в об’єктивно необхідній поведінці настає лише при певних умовах, передбачених правовою нормою.

Держава в системі обов'язків вказує доцільний, соціально корисний і необхідний варіант поведінки. Частина обов'язків як елемент правового статусу поширюється на всіх осіб, що проживають в державі. Так, Конституція України встановлює обов'язок кожного платити законно встановлені податки і збори (ст. 67); не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки. (ст. 66). Стаття 65 зазначає, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України.

Включення обов'язків в правовий статус індивіда не порушує принципів свободи і правової держави, оскільки права одних осіб, не підкріплені обов'язками інших, не можуть бути реалізовані.

Всі сфери дії правового статусу в єдності прав і обов’язків — це "простір свободи", заснований на свободі вибору, самовизначенні і відповідальності особи перед суспільством і своїми співгромадянами. Свобода і відповідальність виражають об'єктивну необхідність встановлених еталонів поведінки і їх виконання згідно інтересів суспільства. Керуючись цими інтересами, держава вимагає виконання обов'язків і встановлює заборони, пов’язані з неналежним використанням прав і свобод, які суперечать інтересам суспільства і держави, правам інших осіб. Зв'язок свободи і обов'язків розкривається в ст. 29 Загальної декларації прав людини: "Кожна людина має обов’язки перед суспільством, тільки в якому і можливий вільний і повний розвиток особи". В сучасному суспільстві люди повинні усвідомлювати відповідальність один перед одним, виробляти відчуття солідарності і взаємопідтримки. Сповідування крайнього індивідуалізму є неплідним для прав людини, вона орієнтує на егоїстичне, анархічне своєвілля і ігнорує значущість такої великої соціальної проблеми, як обов'язок і відповідальність особи перед суспільством.

Людина, знаходячись в суспільстві, постійно взаємодіючи з іншими людьми, не може не мати обов'язків і по відношенню до суспільства, і по відношенню до співгромадян. Тому обов'язки — такий же важливий і необхідний елемент правового статусу індивіда, як права і свободи. Вони нерозривно пов'язані і не можуть існувати поза залежністю один від одного. Така залежність створює моральну, етичну взаємодію між людьми. Стаття 1 Загальної декларації прав людини проголошує: "Всі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно один одного у дусі братерства".

Користування правами зв'язане з відповідальністю людини, з можливими обмеженнями, які визначаються мірою і межами свободи, встановленими правом, принципами гуманності, солідарності, моральності. Цей постулат сформульований в ст. 29 Загальної декларації прав людини, в ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

В Міжнародному пакті про громадянські і політичні права передбачена також можливість заборони антигуманних, аморальних дій — пропаганди