медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби. Це невід'ємне право людини знайшло відображення у частині першій ст. 49 Конституції, яка наголошує, що кожен має право на охорону здо-ров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
Зміст права громадян на охорону здоров'я ви-значається ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я. Це право, зокрема, передбачає життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, ме-дичний догляд та соціальне обслуговування і забез-печення, який є необхідним для підтримки здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я; правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я; відшкодування за-подіяної здоров'ю шкоди та інші права громадян у галузі охорони здоров'я. Слід зауважити, що такими ж правами користуються іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, якщо інше не передбачено між-народним договором чи законодавством України (ст. 11 Основ законодавства про охорону здоров'я).
Кожен має право на освіту (ст. 53 Конституції України). Відповідно до статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права Конституція визнає право на освіту за кожною людиною, незале-жно від її статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світо-глядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, стану здоров'я та інших обставин. Це право забезпечується: розгалуженою мережею закладів осві-ти, заснованих на державній та інших формах влас-ності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, ство-ренням умов для вибору профілю навчання і вихо-вання відповідно до здібностей та інтересів громадя-нина; різними формами навчання - очною, вечір-ньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.
Висновки
Отже, правовий статус, будучи складовою частиною системи права, виступає як відносно самостійний регулятор суспільних відносин. За допомогою правових норм держава не прагне просто продублювати, відтворити в юридичній формі існуючу реальність. В цьому й немає жодної суспільної потреби. Держава може лише впливати на соціальні процеси, в тому числі за допомогою правових норм. Цей вплив може призвести до прогнозованих соціальних результатів. При цьому держава здатна створювати ті або інші суспільні наслідки лише в певних межах і головне, не сама по собі, не довільно, а тільки у взаємодії з іншими об’єктивними і суб’єктивними факторами суспільного життя. Тому було б неправильним стверджувати, що держава дарує права і свободи, оскільки бути чи не бути тим або іншим з них в кінцевому результаті залежить не тільки від держави. В той же час держава є одним з безумовних факторів, які визначають практичну реалізацію прав і свобод людини. Роль держави у системі факторів, які формують правовий статус особи, дуже велика, а в залежності від конкретних історичних умов може бути і вирішальною.
Визначаючи правовий статус людини, держава повинна враховувати, що правотворчості і закону, як її результату, передують реально існуючі тенденції і потреби правового регулювання. Для того, щоб бути ефективними, діючими, правові норми повинні базуватись на реальності, повинні так чи інакше враховувати потреби і закономірності соціально-економічного і духовного розвитку суспільства.
Лише за таких умов законодавче закріплення правового статусу не буде фікцією і знайде механізми втілення на практиці.
Література.
Конституція України.
Кодекс законів про працю України. (2)
Кримінальний кодекс України.
Кримінально-процесуальний кодекс України. (4)
Цивільний кодекс України.
Основи законодавства України про охорону здоров”я від 19 листопада 1992 року.
Загальна декларація прав людини, принята на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року.
Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року і додаткові протоколи до неї.
Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року.
Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року.
Паризька Хартія для Нової Європи 1990 року.
Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами по підтриманню правопорядку 1990 року, прийняті Конгресом ООН у Гавані.
Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність людини, видів поводження і покарання 1984 року .
Конвенція про правову допомогу і правові відносини з громадянських, сімейних і кримінальних справ в галузі прав людини ті основних свобод 1993 року, прийнята країнами-членами Співдружності Незалежних Держав.
Закон України від 20 грудня 1990 року “Про міліцію”.
Закон України від 23 квітня 1991 року “Про свободу совісті та релігійні організації”.
Закон України від 2 жовтня 1992 року “Про інформацію”.
Закон України від 2 вересня 1993 року “Про нотаріат”.
Закон України від 21 січня 1994 року “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”.
Закон України від 4 лютого 1994 року “Про правовий статус іноземців”.
Закон України від 2 жовтня 1996 року “Про звернення громадян”.
Закон України від 13 листопада 1997 року “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”.
Закон України від 22 лютого 2000 року “Про ратифікацію протоколу №6 до Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року”.
Закон України від 18 січня 2001 року “Про громадянство України”.
Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юристъ, 1994. – 360 с.
Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова, А.Р. Манько. – М.: Юристъ, 1998. – 672 с.
Коментар до Конституції України. — Київ, 1996. (26)
“Права людини. Міжнародні договори України”. — Київ, 1997.
Бережнов А.Г. ”Права личности: некоторые вопросы теории”. — Москва, 1991.
Гомьен Донна, Харрис Девид, Зваак Лео. ”Европейская