соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Це зобов’язує всі держави, які приєдналися до Пактів, привести своє національне законодавство у відповідність з вимогами Пактів. Після приєднання до Пактів створюється правова ситуація, при якій міжнародно-правові акти отримують приорітет над внутрішнім законодавством. Тому громадянин, політичні або громадянські права якого порушені, має право безпосередньо звернутися в Комітет з прав людини при ООН, якщо ним вичерпані всі наявні внутрішні засоби правового захисту (ст. 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).
Загальна декларація прав людини, Міжнародні пакти, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод та ряд інших важливих міжнародно-правових актів визначили той універсальний набір основних прав і свобод, які в єдності з конституційними правами покликані забезпечити нормальну життєдіяльність індивіда. Цей каталог прав виник не на порожньому місці, він формувався на основі тисячолітнього досвіду боротьби за свободу і соціальний прогрес.
Тому в сучасних умовах під основними правами людини, слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових документах по правам людини, зокрема в Міжнародному Біллі про права людини, а також Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Європейської соціальної хартії (1961 р.). Якщо яке-небудь основне право людини не увійшло в Конституцію держави то воно повинно бути визнане в даній державі незалежно від його конституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права по відношенню внутрідержавного у сфері прав людини є загальновизнаним принципом міжнародного співробітництва.
Розуміння під основними фундаментальними правами конституційних прав отримало досить широке поширення з середини XIX століття. В спеціальній літературі стало звичним розглядати конституційні права як основні права. Це знайшло відображення у Веймарській Конституції, було сприйнято Основним законом ФРН, а згодом рядом нових європейських конституцій. “Яке б визначення не вибиралося, мова, по суті, завжди йде про ті права, які є фундаментальними для забезпечення правового статусу людини і громадянина і які, таким чином, отримують гарантії в основних законах держави” Государственное право Германии. - Т.2. - С. 167..
Виділення категорії основних прав людини однак не означає віднесення інших прав до “другорядних”, менш значимих, таких, що вимагають незначних зусиль по їх реалізації. Мова йде про інше. Основні права і свободи складають фундамент правового статусу індивіда, в них ґрунтуються можливості виникнення інших багаточисельних прав, необхідних для нормальної життєдіяльності людини. Ці права дуже важливі для індивіда, його взаємовідносин з іншими людьми, суспільством і державою. Від основного права може відбруньковуватися значна кількість прав індивіда. Наприклад, ст. 21 Загальної декларації прав людини передбачає, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через посередництво вільно обраних представників. Це основне право породило інші права: право на участь у самоуправлінні, право висувати свого кандидата під час виборів, право вимагати звіт у обраного депутата, про виконання ним своїх обов’язків, право звертатись до депутата із запитом з будь-яких питань, пов’язаних із діяльністю останнього і т. п.
Частина 1 ст. 29 Конституції України закріплює право на свободу і особисту недоторканість кожного. Це основне право породжує цілу систему прав закріплених КК України, ЦК України, КПК України та інших нормативних актах.
Отже, основні фундаментальні права зафіксовані в Конституції держави і найважливіших міжнародно-правових актах є правовою базою для похідних, але не менш важливих її прав.
3. Види основних прав людини. Основні фундаментальні права і похідні з них інші права і свободи забезпечують різноманітні сфери життя людини:
Особисті (громадянські) права визначають свободу людини в сфері особистого життя, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного втручання. До громадянських прав відноситься право приватної власності, право на охорону сім’ї, материнства і дитинства, свобода совісті, увесь комплекс прав які забезпечують особисту безпеку і недоторканість людини, гарантують ефективні засоби судового захисту кожній людині у випадку порушення її прав, право на вільне пересування і вільний вибір місця проживання та інші, мета цих прав полягає в охороні і захисті особистої сфери, в якій проявляється індивідуальність і своєрідність людини. Іншими словами, мова йде про захист автономії особистості, простір дій індивідуальних, приватних інтересів.
Хоча у конституції Радянського Союзу, УРСР проголошувались особисті права, однак це було не більше ніж декларація. Перш за все, в умовах загального одержавлення суспільного і особистого життя з цієї категорії виключалося право приватної власності, без якого людина втрачала самостійність та ініціативність, повністю потрапляла під опіку держави тощо.
Особистим правам в посттоталітарному суспільстві повинен бути повернутий їх справжній первісний зміст, суть якого в забезпеченні автономії особистості, охорона її індивідуальних інтересів, уособлення їх від державного втручання і гноблення.
Слід відзначити, що не завжди при класифікації прав те чи інше право може бути віднесено до даної категорії прав. Любий поділ прав на категорії в певній мірі умовний. Так , право власності є не тільки особистим правом, яке забезпечує стартові можливості особи, а й правом соціальним, економічним, пов’язаним з задоволенням матеріальних претензій людини.
Політичні права громадян виявляють можливості індивіда на участь у політичному житті і здійсненні державної влади. До даної категорії прав належать право на свободу думки. право на свободу пошуку, одержання і поширення інформації, право на мирні збори, право на свободу асоціацій, право на участь у провадженні державних справ як безпосередньо так і через своїх представників, право вибирати і бути обраним та інші. Політичні права громадянина є необхідною умовою функціонування інших