Термін "соціальний захист" відноситься до функції держави, що означає турботу про матеріальне забезпечення непрацездатних громадян. Для здійснення цієї функції створений спеціальний орган державної виконавчої влади - Міністерство праці і соціальної політики України. Його статус визначений Указом Президента України від 1 грудня 1997 р.

Історії розвитку права соціального забезпечення як галузі права і юридичної науки присвячено чимало праць вчених і практиків юристів і економістів. Значний внесок у розвиток права соціального забезпечення вніс професор В.С.Андрєєв. Він здійснив розробку предмета права соціального забезпечення. Саме їм уперше, у 1996 році в Празі, був поставлено питання на Міжнародному симпозіумі з проблем соціального забезпечення про формування нової галузі права.

Найважливішим досягненням наукових досліджень є обґрунтування визначення поняття права соціального забезпечення як галузі права. По визначенню В.С. Андрєєва, автора багатьох наукових робіт, право соціального забезпечення розглядається як система правових норм, установлених державою, що регулюють пенсійні і деякі інші відносини по забезпеченню громадян у старості і при непрацездатності, державну допомогу родинам з дітьми, а також тісно зв'язані з ними процедурні відносини по встановленню юридичних фактів і вирішенню спорів. Представляється, що це визначення може бути модифіковане і використане і в даний час.

ПОНЯТТЯ І ОСНОВНІ РИСИ ПРЕДМЕТУ Й МЕТОДУ ПРАВА СОЦІАЛЬНГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Для кожної самостійної галузі права визначальне значення має дослідження її вихідних понятійних категорій, до числа яких відноситься предмет і метод правового регулювання. Чи предметом об'єктом галузі права визнаються стійкі, якісно однорідні суспільні відносини, що можуть піддаватися правовому регулюванню тільки визначеною системою правових норм (галуззю! права). Відособленим "суверенним" предметом галузі права соціального забезпечення є відносини по соціальному забезпеченню. Усі вони якісно однорідні, оскільки виникають із приводу надання громадянам різних видів соціальних виплат і послуг, передбачених законодавством. Ці відносини до визначеного моменту розвивалися в рамках традиційних галузей права - трудового, адміністративного, фінансового. Але, під впливом великого законодавчого матеріалу, що відбив особливості соціального забезпечення, вони досягли такої високої зрілості, що відбрунькувалися від "материнських" галузей права й утворили компактний предмет галузі права.1

"Ядром", основним видом суспільних відносин, що складають предмет права соціального забезпечення є пенсійні відносини. Що відносилися раніше до предмета різних галузей права, пенсійні відносини стали складовою частиною права соціального забезпечення.

Крім основних відносин соціально-забезпечувального характеру в предмет права соціального забезпечення входять деякі похідні, процедурні відносини, що нерозривно зв'язані з основними суспільними відносинами. Вони обумовлені предметом права соціального забезпечення і виконують службову роль стосовно нього.

Теоретичне обґрунтування предмета права соціального забезпечення тісно зв'язано з з'ясуванням питання про те, що таке соціальне забезпечення, який його обсяг, мети, задачі і т.д. Варто підкреслити, що й в умовах ринкових відносин характер і зміст соціального забезпечення не міняється, але змінюється його обсяг і умови забезпечення.

У юридичній літературі висловлюються різні точки зору. Одні автори включають в обсяг поняття соціального забезпечення всі соціально - економічні заходи, спрямовані на відшкодування громадянам утраченого заробітку внаслідок настання непрацездатності і безеквівалентне їхнє забезпечення з державних і суспільних джерел поза прямим зв'язком з результатами їхньої праці. Інші - тільки ті відносини, що зв'язані з забезпеченням непрацездатних, хворих і родин, що мають дітей. Треті вважають, що до предмета права соціального забезпечення повинні відноситися тільки ті суспільні відносини, що безпосередньо зв'язані із соціальним страхуванням працівників. Ця думка знаходить своє підтвердження й в офіційних документах органів державної влади. Так, у Концепції соціального забезпечення населення України (1993 р.) відзначається, що "соціальне забезпечення повинне поширюватися тільки на громадян, що працюють по найманню, членів їхніх родин і непрацездатних осіб... Для непрацездатних громадян гарантується матеріальне забезпечення і соціальне обслуговування за рахунок соціального страхування і виплат з державного і місцевого бюджетів. На громадян, що самостійно забезпечує себе роботою, включаючи підприємців, обличчя, зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів, повинні поширюватися лише ті соціальні гарантії, у фінансуванні яких вони беруть участь".

З цього випливає, що коло осіб, що користаються правом на соціальне забезпечення, джерела фінансування, обсяг соціальних виплат і умови їхнього надання повинні бути позначені законодавством. Причому, правовому регулюванню повинний піддаватися весь комплекс суспільних відносин, що складають предмет права соціального забезпечення. Хоча, звичайно, визначити цей комплекс відносин представляє найбільші труднощі.

Представляється, що в коло суспільних відносин, охоплюваних предметом права соціального забезпечення повинні входити такі компоненти: загальне поняття соціального забезпечення, коло забезпечуваних облич, обсяг видів соціального забезпечення, рівень забезпечення, джерела фінансування, відносини, зв'язані з обов'язком держави і роботодавців по змісту визначеного контингенту непрацездатних громадян і інші.

До відносин по соціальному забезпеченню примикають і тісно з ними зв'язані відносини по здійсненню соціального страхування, формуванню і використанню Пенсійного фонду і Фонду соціального страхування, виплаті різних пособій родинам з дітьми, медичному і санаторно-курортному обслуговуванню громадян, наданню пільг і переваг ветеранам війни і праці за рахунок соціальних фондів.

Безумовно, що всі перераховані компоненти повинні враховуватися при визначенні предмета права соціального забезпечення. Це власне і буде складати предмет права соціального забезпечення.

Крім предмета правового регулювання, ознакою диференціації галузей права, юридична наука визнає метод правового регулювання суспільних відносин.

На відміну від предмета галузі права, що окреслює коло суспільних відносин, метод дозволяє повніше охарактеризувати природу цих відносин, виявити їх відмітні юридичні ознаки і тим самим точніше визначити границі правового регулювання.

Метод являє собою сукупність способів-прийомів юридичного впливу держави на