Реферат на тему:

Українське право. Історичні етапи становлення

На Сході Європи, заселеному численними словенськими племенами, Україна-Русь відіграла надзвичайно важливу роль, бо вона перша розпочала нормальне державне життя, утворила свою власну державу й правну систему та залишила найдавніші пам'ятки права. І коли на Заході Європи державне життя середньовіччя характеризується державним устроєм Німеччини, Франції та Англії, то таке саме значення для слов'янського Сходу мала давня українська Київська держава. Вже протягом доісторичної доби предки українського народу досягли високого ступеня культурного розвою, вони встигли настало закріпитися на території, що займала приблизно середню частину водозбору Дніпра, Буга, Дністра аж до Карпатських гір, та витворити значну кількість норм народного звичаєвого права, яким і керувались у громадському й приватному житті. В основі цих норм лежали: в публічному праві — принципи народоправства, а в приватному — принципи рівноправності всіх у спільному та прагнення до індивідуальної автономії в приватному житті. За винятком так характерного для українського народу нахилу до індивідуальної свободи, устрій життя в родових та племінних зв'язках і в примітивних племінних державах України-Русі за доісторичної доби мав багато спільних рис з устроєм життя інших слов'янських народів, а де в чому й зі старогерманським світом. Проте за історичної доби державне життя українського народу пішло вже іншими, відмінними шляхами, без переважаючого впливу середньовічного феодалізму.
       Напередодні своєї історії українські племена жили на своїй сталій території в державах-землях примітивного типу, в яких існували вже головний город — як укріплений центр політичного й торговельного життя — та менші міста-пригороди. На чолі держави-землі стояли народні збори — віче — головного города, яке тримало у своїх руках владу в державі; подекуди були й виборні князі місцевого походження. Серед цих земель центральне місце на торговельних шляхах зі Сходу на Захід і з Півдня на Північ займала держава племені полян (яке також мало назву “Русь”) із головним городом Києвом на Дніпрі. Дякуючи своєму вигідному географічному положенню та вищому культурному розвою населення й енергії своїх князів, ця примітивна земля-держава в IX ст. перетворюється в нормальну державу Київську та поширює свою владу на сусідні землі. За часів великих князів київських Володимира й Ярослава (X — XI ст.) Київська держава завершує свою державну організацію та досягає найвищого розцвіту. В устрої Київської держави злучились принципи давнього народоправства з новим князівсько-дружинним порядком, що виник унаслідок реорганізації примітивної держави в нормальну. Київська державна система базувалася на складному органі державної влади, яку репрезентували віче, князь та княжа рад а.
       Віче, що за доісторичних часів складалося зі старших, ліпших людей землі, з часом перетворилось в установу більш демократичну, в якій брало участь усе повноправне населення держави. Компетенція віча обіймала всі функції державної влади, але найголовнішими функціями його були вибір князя, укладання з ним договору та рада з князем у важливих державних справах. Віче не мало сталих періодичних сесій і при задовольняючій діяльності князя збиралось лише на заклик князя. При незгоді з князем віче виступало проти князя, могло скинути його й шукати собі ліпшого.
       Князь із другорядного місця, яке він займав у примітивній державі, з моменту організації нормального державного життя, до чого він і сам найбільше спричинився, при допомозі своєї дружини (наймане військо князя) перейшов на перше місце в державі та став поруч із вічем землі. Державна влада поділяється між вічем і князем на підставі договору; віче передає князеві всю повноту влади під умовою здійснення її на підставі волі народу, висловленої в договорі. Звичайно князь був носієм і виконавцем усіх функцій державної влади: законодавчої, судової, адміністративної;
       він стояв на чолі власної дружини й війська цілої держави та правив державою через своїх функціонерів. Поруч із центральною владою на місцях (в городах, пригородах, селах) існувала місцева, народна самоуправа, яка найдовше зберігала риси прадавнього родового й племінного устрою.
       При князі як його дорадчий орган була княжа рад а, що складалася спочатку зі старших дружинників, а почасти зі старших бояр, пізніше — лише з бояр. Із боярською радою князь радився У всіх державних справах, хоч постанови ради не мали вирішального значення. Ця проста державна система з часом ускладнилася. За великого князя Володимира Київська держава охопила не тільки сусідні чисто українські, а й інші слов'янські землі на півночі; сході заході. Вже за свого життя Володимир посадив у деяких землях їх синів, а після його смерті Київська держава поділилася ще більше між синами Володимира на окремі князівства-землі — т. зв. уділи; в кожному уділі був свій князь Володимирового роду, а над усіма уділами стояв великий князь київський. Київська держава набрала, таким чином, характеру патримоніальної держави, який надала їй т. зв. удільна система. В основі удільної системи лежали принципи спільної княжої династії та її права на державну владу, порядку княжіння за старшинством у княжому роді та моральної зверхності великого князя київського як старшого в династії. З погляду повноти влади всі князі були між собою рівні й у своїх уділах правили самостійно, у згоді з вічем землі. Правно-ієрархічної залежності удільних князів від великого князя київського не було, і з цього погляду удільна система Київської держави стояла ближче до системи держави федеративної, ніж феодальної. Спираючись на