4. Суттєвою відмінністю права інтелектуальної власності від звичайного права власності є здатність об’єкта інтелекту-альної власності до тиражування, чого не можна сказати про матеріальні об’єкти власності. Ідеї, образи, звуки, символи тощо мають здатність до багаторазового втілення в матеріаль-ному об’єкті. Книга, наприклад, в якій втілено інтелектуальну власність її автора, може бути тиражована в будь-якій кількості. Те ж саме стосується й інших об’єктів інтелектуаль-ної діяльності. Проте при цьому слід мати на увазі, що право інтелектуальної власності встановлюється і діє лише саме щодо цієї нематеріальної речі (ідеї, образи, символи, сполучен-ня звуків тощо), а не щодо матеріальних носіїв, у яких втілено задум автора. Власниками матеріальних носіїв, в які втілено об’єкти інтелектуальної власності, будуть інші особи, які придбали такі носії на законній підставі. Цих власників може бути стільки, скільки тиражовано копій зазначених матеріаль-них носіїв, а суб’єктом права інтелектуальної власності буде лише автор чи його правонаступник.

Право інтелектуальної власності — це право володіння, користування і розпоряджання результатом інтелектуальної діяльності на свій розсуд. Суб’єкт права інтелектуальної влас-ності має право на володіння її результатом. До будь-якого втілення цього результату в матеріальному носії володарем його може бути тільки автор чи його правонаступник. Наприклад, якщо певна музика чи слова пісні уже склалися у свідомості автора або навіть уже записані на папері, але ще не оприлюднені, то володарем цієї музики чи слів пісні, безумов-но, є автор. Коли ж ноти чи слова пісні опубліковані, то в силу здатності до тиражування ці твори можуть бути у володінні багатьох осіб, але всі вони будуть володіти музикою чи сло-вами пісні не від свого імені, а від імені їх автора. Саме тому при виконанні пісні завжди проголошують: „Музика такого-то автора, слова такого-то”. Якщо хтось спробує заволодіти саме музикою чи словами пісні і обернути їх у свою власність, то таке заволодіння буде визнано неправомірним з усіма наслідками, що з цього випливають.

Суб’єкт права інтелектуальної власності має право також на користування і розпоряджання об’єктом такої власності на свій розсуд, але про це мова піде далі.

Висловлюються думки, про те, що право інтелектуальної власності — це умовна назва, бо це не право власності, а лише Виключне право на використання результату творчої діяль-ності. З таким твердженням важко погодитися. По-перше, таким визначенням права автора насправді дуже звужені. Навіть Положення про відкриття, винаходи і раціоналізатор-ські пропозиції в СРСР 1973 р. визнавало за винахідниками право на розпоряджання (п. 23 Положення). Відповідно до наведеної точки зору винахідник (чи будь-який інший автор) такого права на розпоряджання не має.

Кажуть, що право автора твору чи будь-якого іншого витвору — це не право власності, а тільки виключне право, яке усуває всіх інших осіб від такого виключного права на використання. Тут слід зауважити, що виключне право не є якимось особливим видом права. Виключність права — це лише його якісна характеристика, а не вид. Право власності (звичайне) — також виключне право, і цим воно ніяк не відріз-няється від права інтелектуальної власності. Виключність — характерна риса чи ознака як права власності, так і права інтелектуальної власності. Останнє є своєрідним правом влас-ності, але саме права власності, а не виключним правом на використання.

Використані джерела:

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р.

Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р.

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р.

Закон України «Про промислові зразки» від 15 грудня 1993 р.

Закон України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 року.

Підопригора О.А., Право інтелектуальної власності України. – К.: Юрінком Інтер, 1998.