Україна пов'язана також зобов'язаннями, що випливають із Декларації про захист всіх осіб від катування та інших нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1975 р., Конвенції ООН про заборону катування чи іншого жорстокого нелюдського, чи такого що принижує гідність, поводження або покарання 1984 р., Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими 1955 р., Кодексу поведінки посадових осіб з підтримки правопорядку 1979 р. та інших міжнародних актів.

Наведені положення міжнародних документів дозволяють зробити висновок про те, що не тільки Конституція України і українське національне законодавство, але і загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори є правовою основою для здійснення контролю за формуванням і реалізацією завдань кримінальної політики в Україні.

Звертаючись до інших статей Конституції України, слід особливо відзначити такі, як: ст. 29 про те, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність (ч. 1) що арешт і тримання під вартою допускаються тільки за судовим рішенням, а до цього особа може бути піддана затриманню на термін не більш 72 годин (ч. 2); ст.ст.31, 32 про право кожного на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (обмеження цього права допускається тільки на підставі судового рішення), на недоторканість, особистого і сімейного життя, захист своєї честі і доброго імені, збір, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, право кожного знайомитися в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе; ст. 30 про те, що житло є недоторканим і ніхто не має права проникати в нього проти волі осіб, що проживають в цьому житлі, інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Регулятивне значення для забезпечення контролю над кримінальною політикою, але в більшій мірі на правозастосовчому рівні мають наступні статті Конституції України: ст.ст. 55, 127 про гарантії судового захисту прав і свобод людини і громадянина, право обвинуваченого на розгляд його справи судом з участю присяжних засідателів; ч.2 ст.63 про гарантії права кожного на отримання кваліфікованої юридичної допомоги; ст. 62 про те, що кожен обвинувачений у здійсненні злочину вважається невинуватим, доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1), про право обвинуваченого не доводити свою невинуватість (ч. 2), і про те, що при здійсненні правосуддя не допускається використання доказів, одержаних незаконним шляхом, що сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3); ст. 61 про те, що ніхто не може бути повторно кожен засуджений за один і той же злочин (ч. 1); ст. 63 про те, що ніхто не зобов'язаний свідчити проти себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ч. 1); ст. 56 про те, що кожний має право на відшкодування державою шкоди, завданої незаконними рішеннями чи бездіяльністю органів державної влади або їх посадових осіб; ст. 58 про те, що закон, що встановлює або що посилює відповідальність, зворотної сили не має, а також про те, що ніхто не може нести відповідальність за діяння, які на час їх здійснення не визнавалися правопорушенням, а якщо після здійснення правопорушення відповідальність за нього скасована або пом'якшена, застосовується новий закон.

Особливе значення для організації та здійснення контролю за формуванням і реалізацією завдань кримінальної політики мають норми Конституції, викладені в розділі VIII «Правосуддя». Немає необхідності перелічувати й аналізувати всі ці статті, але на двох потрібно зосередити увагу. Мова, зокрема, йде про ст. 129 Конституції, яка встановлює, що розгляд справ у всіх судах є відкритим (п. 7) і судочинство здійснюється на основі рівноправності та змагальності сторін (пп. 2 і 4), а згідно ст. 127 У випадках, передбачених законом, судочинство здійснюється з участю народних засідателів і присяжних (ч. 1).

І нарешті, розділ XII Конституції України, який встановлює статус і повноваження Конституційного Суду України, регламентує його діяльність. Тут обмежимося лише констатацією того, що ця група норм Конституції має регулятивне значення для здійснення конституційного контролю над кримінальною політикою.

Вельми істотними контрольними повноваженнями в сфері кримінальної політики Конституція наділяє Президента України, уряд України і Верховну Раду України.

Так, відповідно до ст. 102 Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ч. 2). У ст. 106 Конституції зафіксовані повноваження Президента: так, згідно пп. 29-30 він підписує закони прийняті Верховною Радою і має право щодо них. Відповідно до пункту 2 Президент звертається до Верховної Ради України з щорічними і позачерговими посланнями про внутрішнє і зовнішнє становище України. А згідно ч. 1 ст. 93 Президент наділений правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді.

Оскільки кримінальна політика є частиною внутрішньої політики, Президент відповідно пропонує Верховній Раді України, яка згідно пп. 5 і 33 ст. 85 Конституції визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики і здійснює контроль за її реалізацією у межах, визначених цією Конституцією.

Ця функція глави держави