Можливості для проведення самостійної політики у них були, таким чином, обмежені. Крім цього, можна розглядати проблему "запозичення" законодавства РРФСР на Україні як цілеспрямовану тенденційну політику до централізації правового регулювання на єдиних ідеологічних засадах партії більшовиків, яка фактично була єдиною правлячою партією в обох цих республіках. Будучи єдиною, вона проводила й єдину законодавчу політику і розглядала її як органічну частину загальної своєї політики в конкретних умовах суспільного життя.

Саме в цей період зароджується генезис командно-адміністративної системи, одним із головних принципів організації і діяльності якої є жорстка централізація. Розширення і поглиблення названої тенденціїпризвело до таких соціальних наслідків:

а) встановлення партійне бюрократичного абсолютизму;

б) нівелювання і встановлення фактичної ідентичності правового регулювання в усіх республіках;

в) створення сильного і всевладного "центру" у вигляді союзних органів влади й управління, який відігравав домінуючу роль у сфері правового регулювання.

Тенденція до централізації правового регулювання ще більше посилюється після утворення СРСР. При цьому слід зазначити, що культивація ідеї централізації кримінально-правового регулювання проводилася серед юридичної громадськості України ще до утворення СРСР у зв'язку з розробкою і прийняттям першого кримінального кодексу України. В резолюції І Всеукраїнського з'їзду діячів юстиції, що відбувся 19-23 січня 1922 р., підкреслювалось: "Необхідно поширити на територію УРСР, з метою єдності каральної політики, загальний з РРФСР кримінальний кодекс...", а в резолюції IV Всеросійського з'їзду діячів радянської юстиції було вказано: "Як прояв єдності економічних і політичних завдань і братерської солідарності всіх республік... кримінальний кодекс повинен бути єдиним для всієї Радянської території". Безпрецедентною і безцеремонною є у зв'язку з цим постанова III сесії ВЦВК IX скликання від 24 травня 1922 р. про введення в дію кримінального кодексу РРФСР: "Президії Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету доручається ввести в дію даний кодекс на території союзних республік в належному порядку". При такому оперуванні термінами твердження про самостійність державності України ставиться під сумнів. Таким чином, має своє відносне пояснення майже цілковита ідентичність кримінальних кодексів в РРФСР і УРСР, прийнятих після жовтневої революції.

Вже в 1924 р., на другій нараді Наркомюстів союзних республік у Харкові відверто, з властивим для того часу "глобалізмом" мислення констатувалося: "З уваги на тотожність прагнень трудящих мас всіх союзних республік, які борються за своє соціальне визволення... основні принципи каральної політики і основні начала провадження судових і слідчих справ у всіх республіках по суті однакові".

Конституція 1924 р. започаткувала нову особливість прояву тенденції до централізації кримінально-правового регулювання. Відповідно до ст. 1 Конституції розробляються і 31 жовтня 1924 р. приймаються "Основні засади кримінального законодавства СРСР і союзних республік". Стаття 3 "Основних засад" віднесла до відання Союзу РСР встановлення єдиних принципів кримінального законодавства для всього СРСР, а також видання положень про державні й військові злочини і законів, які вказують радам союзних республік види злочинів, де СРСР вважає за необхідне проведення єдиної каральної політики. Вирішення інших питань кримінально-правового регулювання належало до компетенції союзних республік.

Все це викликало необхідність внесення змін до кримінального кодексу України. Пізніше, 8 червня 1927 р., був прийнятий новий кримінальний кодекс України. Загальну його частину практично становили "Основні засади", а до основної частини були включені союзні Положення про державні і військові злочини. Надалі союзний законодавець використовував свою компетенцію, визначену ст. З "Основних засад", і встановлював кримінальну відповідальність не лише за державні і військові злочини. На виконання союзних законів український законодавець вносив відповідні зміни до кримінального кодексу. Винятки з цього "правила" в наступні роки стають далі рідшими.

В період від прийняття Конституції СРСР 1936 р. до проголошення незалежності України для правотворчості в сфері кримінально-правового регулювання характерне те, що тенденція централізації фактично досягла свого апогею. Зміни до діючих кримінальних кодексів, відмінності між якими були незначні, вносились, як правило, Указами Президії Верховної Ради республік на підставі відповідного Указу Президії Верховної Ради СРСР або процедурного узгодження з ЦК партії республіки та Президії Верховної Ради СРСР. Так, тільки в період з 1961 по 1975 р. було прийнято 35 загальносоюзних і 45 республіканських кримінальних законодавчих актів.

2.4. Класовий підхід у сфері кримінально-правового регулювання.

Прояв класового підходу у цій сфері був неодноплановий. Найбільш очевидними способами його виразу були:

1) визначення поняття права і злочину, причин злочинності;

2) визначення ролі кримінального закону в механізмі суспільної політики;

3) наявність судового нагляду (дискреції);

4) негативне ставлення до приватної власності.

Незвичним є те, що загальне визначення права на рівні закону ми знаходимо в керівних засадах з кримінального права РСФСР, де в ст. 1 записано: "Право - це система (порядок) суспільних відносин, яка відповідає інтересам пануючого класу і охороняється його організованою силою". Розуміння права з перших років після революції пов'язується -вперше в історії - з класовим підходом до права як до захищеного класового інтересу, а злочин трактується як класове небезпечне діяння.

Що стосується теоретичного обгрунтування причин злочинності, то в статті 10 "Керівних засад" записано, що злочини в класовому суспільстві викликані побудовою суспільних відносин, в яких живе злочинець. Тут простежується певний вплив