а) чи скоєно злочин особою, яка належить до імущого класу з метою відновлення, збереження чи набуття якоїсь пільги, пов'язаної з правом власності, або неімущим в стані голоду і нужди;

б) чи скоєно злочин в інтересах відновлення влади пригноблюючого класу або в особистих інтересах того, хто скоїв злочин.

Теорія класової природи права і класової суті злочину була традиційною в науці кримінального права впродовж багатьох років. На початку 60-их років в науковому обороті появилося поняття "загальнонародна держава". В цей час в науці кримінального права розпочалася гостра дискусія, яка завершилась відходом від трактування злочину, виходячи з поняття "класове небезпечне діяння" і заміною його поняттям "суспільне небезпечне діяння",

Реалізації класового підходу в сфері кримінально-правового регулювання сприяла наявність інституту судового нагляду. Судовий нагляд /дискреція/ найбільш широко практикувався в перші дореволюційні роки. В загальних рисах він нагадує практику судового прецеденту, характерну для країн англо-саксонської правової системи. В названих вище нормативних актах про суд законодавець вживає такі терміни, як "революційна совість і революційна правосвідомість" /Декрет про суд № І/, "правосвідомість трудящих мас" /Декрет про суд № 2/, "соціалістична совість" /Декрет про суд № 3/, "соціалістична правосвідомість" /Положення про народний суд РРСФР/, "революційна совість" /Постанова Народного Секретаріату України від 4.01.1918 р. "Про введення народного суду". Саме їм відводилася роль головного джерела права. Керуючись правосвідомістю, суд міг, як ми вже зазначали, відмінити застарілий закон, міг застосувати старий закон. Отже, при вирішенні конкретних справ суд зобов'язаний був користуватися переважно правосвідомістю. Науковою платформою цієї "революційної правосвідомості" стала теорія позитивного та інтуїтивного права, висунута професором Л.І.Петражицьким. Вона зводиться до протиставлення позитивного права, яке є обов'язковим для всіх, та інтуїтивного права, під яким малося на увазі почуття справедливості. Грунтуючись на цій теорії, окремі вчені тоді висунули і пропагували ідею кримінального кодексу без особливої частини.

Отже, головною метою було встановити роль класової правосвідомості як єдиного джерела кримінального права. Класовій моралі відводилась роль компаса, за яким клас стихійно орієнтує свої дії і своє реагування стосовно до тих чи інших суспільно-небезпечних з пункту бачення інтересів даного класу явищ. В цьому кодексі пропонувалося викласти лише основи кримінальної політики. Він мав би стати своєрідною інструкцією, загальними вказівками для судів, їх загальним керівництвом, що не виключало би одночасно місцеву правотворчість органів правосуддя. Суд на власний розсуд мав би вирішувати: вчинено злочин чи ні, і визначати покарання, виходячи з покарань, встановлених загальною частиною кримінального кодексу.

Відсутність чіткої системи кримінально-правових норм та ефективного суспільного механізму їх реалізації, правовий нігілізм в органах влади та її слабкість на місцях, де в перші пореволюційні роки дуже поширеною була охлократія, приводили часто до самосудів ГрищукВ.К. Кодифікація кримінального законодавства України. - Львів, 1992.. Іноді такі дії санкціонувалися представниками владних структур.

Отже, збереження надалі інституту судового нагляду входило в суперечність із намаганнями до централізації правового регулювання. Цьому також не сприяла практика так званої місцевої правотворчості з боку місцевих Рад та інших державних органів, коди вони приймали нормативні акти і встановлювали, в тому числі, і кримінальну відповідальність.

В багатьох випадках, нормативні акти наркоматів і місцевих Рад та інших державних органів, по суті, відтворювали під новими заголовками закони Російської імперії, а в окремих випадках і феодальні правові інститути та звичаї.

Прийняття кримінального кодексу республіки у 1922 р. знаменувало різке обмеження сфери судового нагляду, в кодексі був закріплений, а пізніше трансформований в кримінальний кодекс України 1929 р. інститут аналогії. Так, ст. 5 кримінального кодексу 1927 р. закріплювала: "Якщо тієї чи іншої суспільно-небезпечної дії безпосередньо не передбачено в цьому Кодексі, то підстави і межі відповідальності за неї, а також заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями кодексу, в яких передбачено злочини, найбільш подібні за важливістю і характером". Інститут аналогії проіснував до 1 квітня 1961 року, коли був введений в дію кодекс, який діяв до 1 вересня 2001 року.

Особливо гостро і наочно проявлявся класовий підхід у сфері кримінально-правового регулювання по відношенню до приватної власності і власності взагалі.

Раціональне комуністичне суспільство має базуватися на трьох природних принципах:

а) скасування приватної власності яж джерела кожного соціального зла;

б) "право на існування" і "право на працю";

в) обов'язок всіх громадян працювати.

Важливим етапом на шляху підвищення значення і ролі загально-суспільної власності в СРСР став закон від 7 серпня 1932 р. про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення соціалістичної суспільної власності. Закон проголосив, що соціалістична власність є основою радянського ладу, а особи, які посягають на неї, є ворогами народу, його прийняття розглядалося в той час як реалізація офіційного державного і партійного курсу на абсолютизацію загальносуспільної власності.

Конституція 1936 р. (ст. 4, 131) проголосила соціалістичну власність священною і недоторканою, поклавши на громадян обов'язки берегти і зміцнювати її як економічну основу радянського ладу. При цьому особи, що посягають на соціалістичну власність, оцінювалися як вороги народу. Відтак охорона соціалістичної власності була введена в ранг однієї